Розділ 13.Сповіщення

Уже понеділок... Весняні промінчики сонця пробивалися крізь віконце на обличчя Даяни...

Ранки були найважчими для неї, тому що новий день дарував усвідомлення: уже не буде так, як могло б бути — смачних сніданків для коханого, теплих поцілунків... та спокійного сімейного життя, яке вона собі уявляла. Ех... В дитинстві все було набагато простіше: мати приготувала щось смачненьке — сирники з чаєм — і безтурботне життя... А зараз — доросла сувора реальність...

— Так, добре, — підіймаючись і подивившись на годинник у телефоні, який показував майже восьму ранку, вона зібрала волосся у хвіст і зав'язала гумкою. Це була її улюблена зачіска — ну ще пучок, але його вона вже не робила, бо щойно дивилася в дзеркало, як згадувала перше знайомство з Матвієм.  Даяна майже всього позбулась що нагадувало про нього, але спогади не викинеш….

Була ще червона сукня — її єдине вихідне вбрання, яке так дорого коштувало. Даяна приберегла її на особливий випадок, але розуміла, що це станеться нескоро, оскільки рани ще не загоїлися...

— О, Даюсю, прокинулася! Коли ти вже ходитимеш зі мною на пробіжки? А то я ще о шостій встала й побігла. Правда, загубилася й телефон не взяла — добре, що це елітний район і такий будинок тут один, у таксиста запитала, як пройти. Вони такі, що все знають, і гарній дівчині завжди підкажуть, — усміхнувшись, вона побігла в душ.

«Ой, як я заздрю її оптимізму... Це взагалі жах», — бурмотіла Даяна про себе. Пережити стільки страждань і ходити на побачення так, наче нічого не сталося — це талант, який надто дорого обходиться. Головне, щоб вона не загубилася в собі, а то так за грою можна втратити власне обличчя... — важко зітхнувши, вона подивилася в бік ванної кімнати, де була подруга. Вони з Олівією були наче сестри, але такі різні.

— Я вже тут! — вийшовши з душу й замотавшись лише в рушник, вона заглядала в холодильник і в каструльки на столі. — О так...

— Ну, сьогодні треба буде сходити в магазин. Олівія ж на роботі... Можу запропонувати вівсянку — якраз зварила, з ароматною кавою. Згодна? Хоча в тебе й вибору немає, — посміхнувшись, мовила Даяна до Лади.

— Так, от якраз поснідаємо, я зроблю кілька дзвінків — і підемо в магазин.

— Головне — щоб не загубилися, як ти сьогодні, — іронічно подивилася на неї Даяна.

Поснідавши, дівчата зайнялися своїми справами. Лада дізналася назву ресторану Влада й з'ясовувала, чи є там вакансії і чи часто туди заїжджає власник. Першим пунктом плану було влаштуватися на роботу в цей ресторан.

Даяна теж не гаяла часу, а рішуче налаштувала себе: раз змінила місто, значить, і життя має початися по-новому. Пошукавши в соцмережах вакансії, пов'язані з її соціологічною освітою, вона виявила, що їх не так і багато. Обдзвонивши десять номерів, лише в трьох попросили надіслати резюме й пообіцяли зв'язатися, якщо вона підійде. Навчаючись в університеті, вона проходила практику в Обласному центрі соціальних служб для дітей, сім'ї та молоді, тож подала резюме на вакансію головного спеціаліста відділу з питань соціального захисту прав дітей. Дві інші вакансії були для неї не зовсім зрозумілі — маркетолог-аналітик та працівник кол-центру соціологічної підтримки по телефону. Не густо, але туди вона теж відіслала дані.

Їй подобалося допомагати людям та підтримувати їх, хоча зараз вона сама найбільше потребувала підтримки. Проте, щоб відволіктися від власних проблем, Даяна вміла концентруватися й розв'язувати чужі складнощі — собі ж бо завжди найважче допомогти... На практиці їй якось трапилася сім'я з чотирма дітьми, у якої згорів будинок: поки вони пасли худобу, сусіди спалювали листя в кінці городу, і полум'я перекинулося на хату. Тоді вона не розгубилася, а навпаки проявила себе, організувавши збір коштів у соціальних мережах і паралельно влаштувавши ярмарок майстринь у приміщенні, де ті продавали свої вироби. Отримані кошти пішли на відновлення житла. Відгукнулося дуже багато небайдужих людей, які приносили одяг і побутові речі. Це так окриляло й давало надію, що у світі ще є добрі люди, головне — не втрачати віру.

«Ну добре, з роботою поки не ясно. Якщо не вийде за спеціальністю, влаштуюся в інше місце, тут зараз залишається тільки чекати», — подумала вона, як раптом дзвінок перервав її роздуми. Телефонувала матуся.

— Привіт, мамо! Я якраз сьогодні хотіла тобі зателефонувати. У тебе просто чуйка!

— Доню, як ти? Може, ти повернешся додому? Ми за тебе хвилюємося, ти не дзвониш...— вона з мамою як кращі подруги котрі про все розповідали одна одній, особливо вони обожнювали готувати шедеври домашньої кулінарії, тому вона так смачно. А особливо тепло їй ставало на душі від відвертих розмов з мамою.

— Мамуль, усе добре, не хвилюйся. Як облаштуюся, ви до мене приїдете. Треба ж і особисте життя влаштовувати, тим паче Лада й Олівія поруч, я тут не сама... Я трохи спішу, люблю тебе і цілую, татові привіт передавай, — мати хотіла ще щось запитати, та Даяна поклала слухавку. Це була коротка розмова: вона не хотіла їх хвилювати й знову згадувати про те, що сталося, адже їй і досі боліло...

Вона поклала телефон на стіл і вийшла на хвилинку до дзеркала підфарбуватися, як раптом пролунав звук повідомлення.

— Даяно, тобі щось прийшло, — кинула краєм ока подруга, йдучи одягатися в іншу кімнату.

«Невже відповідь на вакансію так швидко?» — зрадівши, вона підбігла до телефону, розблокувала його й побачила сповіщення:

«Вікторія підписалася на Ваші оновлення».

— В сенсі? Що за Вікторія? — Тільки-но вона зайшла на сторінку цієї дівчини в соцмережі, як побачила десятки спільних фотографій із Матвієм — які ж вони щасливі! А зверху красувався підпис: «В очікуванні нашого дива»...

В неї немов в очах потемніло і вона втрачає контроль над собою в істериці жбурнувши телефон об стіну, щоб не бачити цих фото і ледь не зачіплює Ладу, — вона ще й знущається...- її трусило всю від ненависті до тої дівчини й до нього, що вона впала колінами на підлогу та затуливши руками обличчя вже не змогла контролювати потік сліз який взяв вверх над нею… щось в середині немов душило її, подруга в цей час підбігла до неї в паніці що трапилось та намагалась заспокоїти давши попити води з заспокійливим.