12.2

Повертаючись під вечір додому, дівчата активно обговорювали щось своє, у чому Даяна не надто зналася, та й не дуже хотіла. Гуляючи вечірнім Києвом, минаючи затишні куточки столиці й вдихаючи свіже повітря, вона все думала... Життя непередбачуване: в один момент ти можеш мати все — квартиру, гроші, кохану людину, а в інший — утратити геть усе... І що в тебе залишиться? Ти сам... І тут їй згадався вірш, який вона написала на літературний конкурс ще в школі:

"...Як важливо й потрібно вірити
В те що ти робиш сам
І сили шукати й марити
по власним вітрилам
І те що не побачене
ніким окрім тебе
Розкрити все що значиме
з ВІРОЮ в СЕБЕ..."

«А й правда, ти сам у себе мусиш повірити, у свої сили... Як же влучно я написала, немов ще тоді зазирнула в майбутнє...»

— Даянко, ти будеш каву? — перебила її роздуми Олівія. — Краще лате, дякую.

Вони дійшли до найближчої кав'ярні та взяли дві кави й лате із собою.

— Ти його кохаєш? — раптом запитала вона в Олівії й продовжила: — Ти думаєш, воно існує, те вічне кохання, про яке писали ще десятки тисяч років тому? А раптом твоя мати каже правду й вони всі зрадники?

— Пробач мені за прямоту, але не можна всіх судити за однією людиною. Немає людей, які були б повністю схожими, кожен неповторний — такого самого вже не буде, розумієш... На кожного чекає своя половинка, віриш ти в це чи ні. Це як пазл, який має зійтися... Хтось любить дівчат у формі, а хтось — тендітних. Я ось покохала рудоволосого, якому сонце подарувало свої промінчики, що відбилися цятками на його носі. На кожного чекає той чи та, навіть на вередливу сестричку Ладу, — Олівія обійняла й поплескала її по плечу. — Розумієш, рано чи пізно... Головне — вчасно збагнути, що це саме він, і не проґавити свій шанс.

Увечері, коли спалахують вогні, на тлі зоряного неба розкриваються струни душі. Ті, хто приховував своє обличчя під масками, у темряві повністю оголювалися: хтось був сп'янілим від вина, хтось — від болю, а хтось — від щастя... А чи справедливо це: комусь страждання, а комусь кохання, яке навіть не цінують?

Ось чому в Лади так... Переживши перше болюче кохання, її душа прагне помсти й заповнення тієї порожнечі, яка її так лякає. Чи, може, їй просто моторошно залишатися наодинці із собою? Бо тоді вона почує власні справжні бажання: що насправді прагне не грошей і не помсти, а простого жіночого щастя...

А в Олівії... Коли ти покохала, втручаються батьки, які ставлять власний добробут вище за щастя рідної доньки... І я, яка не втримала своє кохання... А комусь дається все: і весілля, і діти, і розкіш...

Поки вони піднімалися додому, у Лади вже дозрів план, який мав зацікавити Олівію...