Розділ 12. Весна- гарний початок для нового життя

Вона відчувала його ніжні дотики до шиї, рук та поцілунки на своїх губах. На горизонті з'являлося сонце й хвилина за хвилиною заповнювало кімнату ранковим світлом. Повільно, крок за кроком, воно наближалося до неї. Дівчина примружилася від сонячних променів, прокинулася й розплющила дивовижні бурштинові очі в цей перший весняний день. Сонце, відбиваючись у них, додавало їм магічного блиску.

Трохи оговтавшись, він обіймає її й шепоче тихенько на вушко:

— Доброго ранку, кохана.

Вона, життєрадісно усміхнувшись і граційно потягнувшись, відповідає тим самим і цілує його в носик. Цей світ був створений для них. Дві абсолютно щасливі людини, злившись у єдиному поцілунку, ніжно обіймали одне одного. Час сповільнив свій хід, а згодом і взагалі зупинився. Стрілки годинника завмерли, і довкола запанувала тиша, у якій було чути лише биття двох сердець.

У цю мить десь далеко пролунав знайомий звук, який зруйнував створений нею світ — таку тендітну ілюзію. Він мивоволі послабив обійми, подивився їй в очі, сказав: «Пробач мене...» — і розчинився в повітрі, ніби його й не було...

Дзвінок лунав дедалі гучніше. Розплющивши очі, вона зрозуміла, що лежить на дивані — там, де й заснула. З кухні доносилися голоси дівчат. Перший весняний ранок зіграв із нею у злий жарт... Сон розвіявся, а всередині залишилася лише порожнеча й сльози на щоках від усвідомлення, що це був лише сон і що він до неї не приходив.

Розум благав тіло підвестися й зайнятися нарешті чимось корисним, тілу ж хотілося послати розум під три чорти. Вона змусила себе потягнутися й встати. З дзеркала на неї дивилася дівчина, яка мала досить хворобливий вигляд — зрештою, усе як завжди. Обличчя набрякло від сліз, а в голові блукали роздуми про сьогоднішній день.

— Даянко, ти вже прокинулася? Йди до нас! — гукали дівчата з кухні.

Наробивши канапок і заваривши кави, дівчата вмостилися на кухні й завели активну розмову про життя.

— Олівіє, ти вибач мені. Я поводилася неналежно й не зважила на твою гостинність, розбивши дзеркало... Як тільки влаштуюся на роботу, одразу віддам гроші...

— Перестань, усе нормально, головне — що ти ціла. До речі, як рука? І як ти почуваєшся?

— Дякую, краще... — Вона, звісно, перебільшила, бо не хотіла, щоб її жаліли, і не була готова оголювати свої почуття.

— Пропоную сьогодні влаштувати вам екскурсію Києвом. Перший день весни — гарний початок для нового життя, але спочатку поснідаймо.

— Згодна, не все ж у чотирьох стінах сидіти, — моргнула Лада подрузі.

— До речі, а як ви дізналися одна про одну? Як з'ясували, що ви сестри? — запитала Даяна в дівчат.

Олівія зробила ще одну канапку, присіла за стіл і почала розповідати:

— Коли мені виповнилося вісімнадцять, у мене з вітчимом виникла суперечка, і він ненавмисно бовкнув: «Одразу видно, що тут не мої гени». У мене тоді був складний період, тож я про все дізналася та вирішила знайти справжнього батька. А натомість знайшла сестру! Згодом з'ясувалося, що її тато теж покинув, але він хоча б її виховував, був поруч, а не втік, як від моєї матері. Я завжди хотіла молодшу сестричку. Щоправда, Лада виявилася розвинутою не по роках і дуже бойовою: цілий тиждень від мене відхрещувалася, мовляв, ніхто їй не потрібен. Та все ж вона здалася, — усміхнувшись, Олівія подивилася на Ладу. — Ось так ми й поговорили. Було море сліз: і від радості, що маємо одна одну, і від смутку через те, як усе склалося. З того часу ми й спілкуємося. Вона ж моя молодша сестра — хоч і бідова, зате рідна. Звісно, є ще молодший брат, але його я практично не бачу: відправили навчатися за кордон.

— Оце так історія...

— Так... Але мене інше цікавить: що ти такого накоїла, Ладусю, що тобі не можна повертатися?

— Ну, не зовсім так. Можна, але коли все стихне...

— Я не забула тих образ, яких мені завдавали Аня та Боря — діти моєї тітки Галі. Пам'ятала все лихо, що ця сімейка мені заподіяла, тому й вирішила помститися... Боря працював у магазині. Вони ж раніше часто підкидали мені якісь речі в крамницях, і я потім стояла в кімнаті охорони та червоніла від сорому й образи! Тітка відкуплялася від них, а мені потім не віддавала кишенькових грошей, які батьки перераховували на екскурсії. Спиралася на те, що я не заслужила, що й так невихована, тож і нема чого ходити до театрів з однокласниками, бо й там щось потягну. Так ось: на його роботі мене ніхто не знав. Я підкинула йому свою підвіску в місці, де не було камер, а потім зчинила галас. Усіх обшукали, і прикрасу знайшли в нього! Я сказала, що не викликатиму поліцію за однієї умови — якщо крадія звільнять... І його звільнили! — знервовано усміхнулася вона.

— А з Анею?

— Ось тут я прорахувалася. Вона зв'язалася з поганим хлопцем, який був авторитетом серед місцевих бандитів... А я ж чула від тітки Галі, ніби вона зустрічається з адвокатом — брехала їй, як виявилося... — Зтиснувши знервовано губи, Лада продовжила: — Узяла в Ані телефон, поки вона не бачила, і написала від її імені, щоб він прийшов у клуб. Я бачила його на фото, тому легко впізнала. Коли він прийшов, попросила в нього телефон під приводом, що мені терміново треба зателефонувати, а сама пишу Ані, щоб негайно їхала сюди. Його хлопець, до речі, мене ніколи не бачив, і це зіграло мені на руку. Коли Аня приїхала, я на її очах поцілувала її коханого. Він цього не очікував! Вона накинулася на нього, дала ляпаса й вибігла, а я швидко накивала п'ятами через чорний хід, аби з нею не перетинатися. Та там на мене вже чекали його хлопці... Він підійшов, усе зрозумів і пригрозив: або я їх мирю, або... чекай біди. Оце я вже не розрахувала, але точно знала, що краще втечу, ніж буду їх мирити. Мені принижень вистачило ще замолоду...

— Ну ти, сестро, і божевільна... — усміхнувшись, Олівія поплескала її по спині.

— Я ще не до кінця пробачила їм ті образи. Те, що я зробила, — лише початок плану, порівняно з тим, що мені довелося пережити...