Розділ 9. Переїзд в столицю або Сповідь Лади

Бетонна підлога вокзалу, шум від руху поїздів — місце, де люди зустрічають і проводжають одне одного, обіймаються від щастя та печалі розлуки. А її ніхто вже не чекав і не проводжав. Невідомість не лякала її — вона просто хотіла зникнути з цього міста, у якому зростала все життя... Наче фантом, розчинитись у повітрі.

Стоячи в залі очікування, Даяна шукала поглядом свою подругу.

— Даянко, я тут! — Лада махнула рукою з іншого кінця залу, щоб та її помітила.

— Привіт! Ну що, ти взяла? — Підійшовши ближче, Даяна почала розгортати квитки.

— Так, два останні квитки в плацкарт «Вінниця — Київ-Пасажирський»… Як домовлялися… Чи, може, ти передумала?

— Я вирішила остаточно, назад вороття не буде. Потім розповім, зараз не в тому стані, не хочеться взагалі ні з ким розмовляти…

— Добре. Через десять хвилин прибуття, ходімо на нашу платформу.

Пробираючись крізь натовп і дійшовши до місця призначення, вони сіли в потяг.

Ідучи в напівтемному салоні, вони ледь могли протиснутися через таку кількість людей та запах вагону, який погано провітрювався.

— Подруго, а ти кращих місць не змогла знайти? На «Інтерсіті» швидко б доїхали…

— Ну, Даянко, вибач! Тут, як то кажуть, потрібно було вибирати швидко. Наступний потяг о сьомій ранку, а у Вінниці я б не дотягнула… Я так влипла, що ти навіть не уявляєш… Червона картка, як у футболі, мені забезпечена в це місто.

Підійшовши майже до кінця вагона, вони розмістили свій багаж на третій полиці бічних місць…

— Майже біля туалету… Та ти жартуєш… Самі неприємності за неприємностями!

— Даянко, це дрібниці, всього лиш чотири години — і ми в столиці.

— Ладусю, а яка вона?

— Хто, столиця? — здивувалася подруга.

— Так, я ніколи там не була, — сказала Даяна, трішки зніяковіло опустивши очі донизу.

— Хрещатик — справжнісіньке серце Києва, а саме місто живе насиченим та бурхливим життям. Розповідати можна багато, але краще ти все побачиш на власні очі. Ти мене вибач, але я хочу трішки поспати.

— Добре, тоді лізь нагору, а я тут посиджу… Мені потрібно хоч трохи побути наодинці…

— Даюсь, допоможи! Я не вмію залазити! Куди тут закинути ногу? Я, мабуть, років із восьми так не їздила…

— Ну, подруго, ти даєш! Зараз допоможу, — Даяна допомогла Ладі піднятися. Нарешті вмостившись, Лада притихла...

Що далі?.. Немов у її душі утворилася чорна діра. Так багато болю... Їй знову і знов ввижалася ця сцена перед очима… Обманута… Наївна… Таке кохання буває тільки в казці… Як далі жити? Вона любила своє місто, але залишатися в ньому було нестерпно... Усі спогади пов'язані з ним... І в очі батькам було соромно дивитися та зізнатися, що вона припустилася великої помилки, покохавши негідника...

Споглядаючи з вікна потяга, вона бачила, як минає її місто, де вона виросла, навчалася й кохала... Але все це вона залишає тут, їдучи далі за його межі. Вже не буде тієї наївної дівчинки...

— Дає, ти спиш? — Перервавши її роздуми, подругу знову щось затурбувало.

— Де ж я сплю?

— Слухай, а якщо на повороті потяг занесе і я впаду в прохід?

— Чекай, я тебе пристебну. Там посередині є спеціальні паски для таких випадків, як ти…

— Дуже смішно…

Нарешті подруга задрімала. А Даяні так пекло в грудях, що вона ледь стримувала біль, який із новою силою накочувався на неї… Але її знову потривожили:

— Дівчино, будете пиво?

— «Ну не дадуть спокою!» — Даяна трохи знервовано глянула на нього. — Та ви що, чоловіче, не п’ю! Хоча зараз не завадило б…

— Якщо ви не проти, я підсяду, — не дочекавшись відповіді, чоловік підсів навпроти неї. Це був звичайний середньої статури чоловік напідпитку і дуже говіркий. Уже майже весь вагон спав, і провідниць не було видно, щоб покликати. Даяна не любила незнайомців, а особливо нетверезих.

— Ви дуже красива, знаєте? — Дівчина як могла ігнорувала його…

— У вас, напевно, є хлопець і ви його кохаєте? — На це запитання вона зреагувала, але промовчала, лише подивилася на незнайомця…

— Мовчите, значить, не кохаєте. Бо коли кохаєш — не замислюєшся.

«Знав би ти…» — подумала вона.

— От ти вибач, що надокучаю, але хочу трошки з кимось поговорити. Я їду з сестрою — ось вона там, у кінці вагона, махає, бачиш, така чорнява?

— Так…

— Ми їдемо до брата на весілля, я з ним п'ять років не спілкувався…

— Чому?

— На це є свої причини… Ми з ним посварилися через гроші... Він думає, що тільки сестра приїде, але вона мене вмовила, тож сподіваюся, що ми помиримося. От скільки тобі років? Хоча ні, ти не відповіси… Хочеш пораду?

— Щодо чого?

— Життя…

— Ну? — здивовано дивилася вона на нього.

— Ти, я бачу, молода ще та вродлива. Влаштуйся на роботу й, отримавши зарплату, подорожуй… Ти за кордоном була?

— Ні… — дівчина опустила очі.

— Ну нічого… А Україною подорожувала?

— Тільки в Умані та Одесі була, ну й до бабусі їздила…

— Якщо чесно, замалий список, але в тебе все життя попереду. Ти знаєш, які величні собори в Чернігові та які Болдини гори?! Вони підіймаються на висоту до тридцяти п'яти метрів над заплавою Десни та неначе широкою дугою охоплюють її... А дивовижна природа Карпат, де гори торкаються неба та текуть кришталево чисті ріки, так що всі погані думки залишаються десь там... А ще запорізький острів Хортиця — особливо прекрасний в останній місяць весни! Він вирує барвами, а польові трави та квіти буяють на повну. Він заслужено входить до списку «Сім чудес України». Ти не пожалкуєш, пізнаєш світ під іншим кутом… Але спочатку об'їдь усю Україну, бо вона в нас чарівна… — Почесавши потилицю, він задумався й уже збирався йти. — Напевно, ти хочеш спати. Я, мабуть, піду, — підвівшись, він пішов.

«Що це було?.. — замислилася дівчина. — Може, це знак, що життя — це не зациклюватися на одному чоловікові, який тебе зрадив, а йти далі?.. Легко йому ось так, напідпитку, міркувати… філософ…»