Розділ 9. Переїзд в столицю або Сповідь Лади

Розділ 9. Переїзд в столицю або Сповідь Лади

Бетонна підлога вокзалу, шум від руху поїздів, місце де люди зустрічають і проводжають один одного, обіймаються від щастя та печалю розлуки. А її ніхто вже не чекав та не проводжав. Невідомість не лякала її, вона просто хотіла зникнути з цього міста в якому все життя росла... Наче фантом розчинитись в повітрі.
Стоячи в залі очікування Даяна шукала поглядом свою подругу.

— Даянка, я тут! — Лада махнула рукою з другого кінця залу, щоб та її запримітила

— Привіт, ну що ти взяла? — підійшовши ближче вона почала розгортати квитки

— Так два останні квитки плацкарту «Вінниця-Київ-Пасажирський» … Як домовлялись… Чи може ти передумала?

— Я вирішила остаточно, назад вороття не буде, потім розповім, зараз не в тому стані, не хочеться взагалі ні з ким розмовляти…

— Добре, через десять хвилин прибуття, ходімо на нашу платформу.
Пробираючись через натовп та дійшовши до місця призначення вони сіли в потяг
Йдучи в напівтемному салоні, вони могли ледь протиснутись від такої кількості людей та запаху вагону, який мало провітрювався.
— Подруго, а ти кращі місця не змогла знайти, на інтерсіті швидко б доїхали…

— Ну Даянка, вибач тут як то кажуть потрібно було вибирати швидко, наступний потяг о сьомій ранку, а у Вінниці я б не дотягнула… Я так влипла що ти навіть не уявляєш… Червона картка як у футболі мені забезпечена в це місто.
Підійшовши майже до кінця вагону, вони розмістили свій багаж на третю полицю бокових місць…
— Майже біля туалету…та ти жартуєш…Одні неприємності на неприємностях.
— Даянка, це дрібниці всього лиш чотири години та ми в столиці.

— Ладусь, а яка вона?

— Хто, столиця? — здивувалась подруга.

— Так, я ніколи не була, — трішки зніяковіло опустивши очі до низу.

— Хрещатик – справжнісіньке серце Києва, а саме місто живе насиченим та бурхливим життям, розповідати можна багато, але краще ти все побачиш на власні очі, ти мене вибач, але я хочу трішки поспати.
— Добре, тоді лізь на гору, а я тут посиджу…Мені потрібно хоч трохи побути наодинці…
— Даюсь допоможи я не вмію залазити, куди тут закидувати ногу? я, мабуть, з років восьми не їздила так…
— Ну подруго ти даєш, зараз допоможу, — нарешті вмостившись, Лада притихла...

Що далі... Немов в її душі розвинулась чорна діра. Так багато болю і сірості в стінах їй ввижалася ця сцена перед очима знову і знов…Обманута… Наївна…Таке кохання буває тільки в казці…Як далі жити? Вона любила своє місто, але в ньому їй залишатись було нестерпно... Всі спогади пов'язані з ним... І в очі батькам було соромно дивитись та зізнатись, що вона зробила велику помилку покохавши негідника...
Споглядаючи з вікна потягу вона бачила як закінчується її місто де вона виросла, навчалась і кохала... Але все це вона залишає тут їдучи далі за межі. Вже не буде тої наївної дівчинки...

— Дая ти спиш, перервавши її роздуми, подругу знов щось турбувало.
— Де ж я сплю?
— Слухай, а якщо на повороті потяг занесе і я впаду в прохід?
— Чекай я тебе пристебну там по середині є спеціальні паски для таких випадків як ти…
— Дуже смішно…
Нарешті подруга задрімала. А їй напрочуд так пекло в грудях, що вона ледь стримувала біль який з новою силою приходив до неї…але її знову потривожили
- Дівчино будете пиво?
— Ну не дадуть спокою, ви що чоловіче не п’ю, хоча тут не завадило б… — трохи знервовано глянула на нього.
— Якщо ви не проти я підсяду.- не дочекавшись відповіді він підсідає напроти неї, це був звичайний середньої статури чоловік напідпитку і дуже говірливий. Вже майже весь вагон спав, і провідниць не було видно щоб покликати, вона не любила незнайомців, а особливо нетверезих.
— Ви дуже красива знаєте? — дівчина як могла так і ігнорувала його…
— У вас напевно є хлопець і ви його кохаєте? — На це запитання вона зреагувала, але промовчала подивившись на незнайомця…
— Мовчите значить не кохаєте, бо коли кохаєш не замислюєшся.
Знав би ти… — подумала вона.
— От ти вибач що надокучаю, але хочу трошки з кимось поговорити. Я їду з сестрою, ось вона там в кінці вагону, махає бачиш така чорнява?
— Так…
— Ми їдемо до брата на весілля, я з ним 5 років не спілкувався…
— Чому?
— На це є свої причини… Ми з ним посварились через гроші ... він думає, що тільки сестра приїде, але вона вмовила тому надіюсь, що ми помиримось. От скільки тобі років? Хоча ні ти не відповіси…Хочеш пораду?
— На рахунок чого?
— Життя…

— Ну, — здивовано вона дивилась на нього…
— Ти я бачу молода ще та вродлива, влаштуйся на роботу й отримавши зарплатню подорожуй…Ти за кордоном була?
— Ні… — дівчина опустила очі…
— Ну нічого…А по Україні подорожувала?
— Тільки в Умані та Одесі й до бабусі їздила…
— Якщо чесно замалий список, але в тебе все життя попереду. Ти знаєш які величні Собори в Чернігові та Болдині гори?! Вони підіймаються на висоту до 35 метрів над заплавою Десни та, неначе широкою дугою, охоплюють її... А дивовижна природа Карпат, де гори торкаються неба та кришталево чисті ріки, що всі погані думки залишаються десь там... А ще запорізький острів Хортиця – особливо прекрасний в останній місяць весни він вирує фарбами, а польові трави та квіти рясніють на повну. Він заслужено входить у список «Семи чудес України».
Ти не пожалкуєш, пізнаєш світ під іншим кутом… Але спочатку об'їдь всю Україну, бо вона у нас чарівна….- ех, почесавши голову він задумався і збирався вже йти

— Напевно ти хочеш спати, я, мабуть, піду, — піднявшись він мовчки пішов …
— Що це було…- замислилась дівчина, може це знак, що життя це не зациклюватись на одному чоловікові який тебе зрадив, а йти далі…Легко йому ось так напідпитку розсуджувати…філософ…
— Дая… виглядаючи зі свого місця вона шукала очима того незнайомця…
— Що Лад?
— Він пішов…Цей хмільний?
— Так...
— Добре, тоді відстібни мене, хочу злізти...Він так бубонів що всі сни розкидав...
Бабах... Пролунав важкий гуркіт з кінця вагону...
— Що там Дай?
— Щось наш незнайомець з верхньої полиці звалився, але наче все добре його сестра підняла.

— Ясно... Послухай, коли ви там говорили я списалась з Ірмою...
— Ладусь, я не хочу розмовляти на цю тему...
— Це не стосується тебе, — вона сіла напроти неї глянувши їй у вічі набравшись повітря в легені вимовила...
— я знаю ти думаєш, що я ось така вітряна… Ні про що ніколи не думаю…може зараз це і так… Ти не уявляєш що було до…

Коли я навчалась у восьмому класі мама з татом розішлись, це зараз вони допомагають, а тоді мене залишили під опіку тітці Галі. Вони обоє поїхали закордон, мати в Польщу, а тато в Німеччину, займались і роботою та особистим життям, а мене як і не було у них…Тоді мені потрібна була любов, підтримка…Тітка фактично не цікавилась як я, отримувала грошові перекази та купляла собі все, а я доношувала речі її дітей, котрі мене постійно підставляли і я отримувала на горіхи… Влітку коли мені було чотирнадцять, я ув’язалась в дорослу не хорошу компанію і серед восьми осіб з них було шестеро хлопців і дві дівчини двадцяти років. Аня рудоволоса модниця та коротко підстрижена пацанка Женя. Друга була хорошою, а ось Анька …стерво ще те… Я закохалась у Михайла, йому було двадцять два роки, він був стрункий, спортивний хлопець зі світло русявим волоссям та блакитними як небо очима, завжди вмів вислухати та підтримати і просто бути поруч, цього мені так не вистачало, і він став моїм першим хлопцем у всіх відносинах. Ніхто мені не пояснював, що це рано.
І ось зібравши речі я крадькома від тітки на декілька днів з його компанією поїхали на море з ночівлею у наметах. Ми прибули під вечір, море випивки та їжі, все як вони любили, я на той момент пила тільки сидр, але Анька мене ненавиділа і підсунула якусь гидоту, потім мені стало зле і я пішла прилягти в намет, як за мною слідом ув’язався один з друзів Мишка, я не пам’ятаю як, але він був на мені та в цей момент Аня відчиняє намет і з нею поруч стоїть Міша, а я навіть слова не могла вимовити, а поворухнутись тим паче… То була змова, я подобалась його другові, а Анці мій Михайло, вона нас хотіла розлучити… Після я цілий місяць почувала себе погано, як морально так і фізично, я підстерігала Мішу біля під'їзду просила щоб він вислухав мене, а він наперекір мені почав з Аньою зустрічатись… Я дуже часто дома втрачала свідомість і мене постійно нудило, тітка моя щось запідозрила та повела мене до лікаря... я була вагітною, батько був Михайло… Дізнавшись я заплакана біжу до нього, а він не повірив що це від нього і лиш розсміявся мені в обличчя і сказав що так мені підстилці й потрібно… А тітка змусила зробити аборт, щоб її не вбила моя мати що недогледіла і сказала що вижене з дому та осоромить на весь світ, якщо я цього не зроблю…Це зараз я цього не зробила, а тоді не змогла сказати ні…Не до кінця розуміла… Жалкую по сьогоднішній день…

З того моменту я поклялась собі, що ніхто мене більше не скривдить і я не буду жити в злиднях, краще нехай мене люблять чим я…..
Йому чи їй вже було б 8 чи 9 років…Розумієш?- вона стримала потік сліз задерши голову трохи вверх…
— Ти його бачила після? — ледь стримуючи сльози від жаху та образи на те що її подруга так натерпілась будучи ще зовсім юною.

— Бачила в газеті…його життя покарало…Він за решіткою через свою Аню, котра його підсадила на наркотики…
— Чому ти так довго мовчала, за стільки років мені не розповідала? Я ж з тобою всім ділюсь…
— Картала себе… і боялась що ти перестанеш зі мною дружити, будеш зневажати… Якби ми з тобою не почали дружити та твої батьки мене не прийняли з теплом та турботою немов я ще одна їхня донька, я закінчила своє життя б дуже рано і дуже погано…

— Хочу щоб ти знала, що за заходом сонця, завжди буде схід. Ти не зітреш минуле ніякими засобами….ні…Але ти сама створюєш свій шлях і зараз саме той момент, щоб розпочати жити для себе!