8.2

Минуло три місяці відтоді, як Матвій поїхав...

— Даянко, внученько, усе готово, йди оціни! — Наталія Павлівна прикипіла до неї всім серцем із того моменту, як Матвій познайомив їх.

— Які гарні тістечка, такі різнокольорові! Думаю, нашим гостям сподобається такий комплімент від вас! — Обіймаючи її, вона куштує капкейки з кольоровим посипанням. — Дуже смачно!

— Дякую, потрібно Ірмі віднести.

— Давайте я! — Взявши декілька, вона постукала до неї в кімнату.

Протягом трьох місяців вони спілкувалися стиснувши зуби, але Даянка задобрювала її як могла. Звісно, могла спокійно ляснути за вибрики, коли та викидала її гостинці в смітник. Чи як один раз, коли та зіпсувала їй дівич-вечір та мало не порізала весільну сукню, але вона вчасно помітила…

— Ірмо, ось тримай, цього разу їх бабуся готувала… Через тиждень весілля, сьогодні має приїхати Матвій… Нам потрібно поговорити.

— Згодна… Я довго не могла змиритися…

— Я розумію, що тобі важко, але я його кохаю і зроблю все, аби він був щасливий. Ірмо, я не буду ставати поміж вас, якщо ти так думала. Ви будете бачитися як раніше, і наш дім завжди відкритий для тебе. Тим паче ти сама через декілька років у когось закохаєшся і не будеш вічно сидіти з братом…

— Нічого не обіцяю, три місяці для мене — це дуже мало. Але дякую тобі, що ти не видавала мене йому, не сварила нас із ним. Я матиму це на увазі й спробую змінити своє ставлення…

Їхній розмові завадив дзвінок у двері.

— Одинадцята година, невже Матвій? — Радісно підстрибнувши, Даяна побігла відчиняти двері, але на неї чекав сюрприз…

Даяна, відчинивши, хотіла його обійняти, але він відступив назад, а з-за дверей визирнула Віка.

— Даяно, хто там? — Підійшовши ближче, Ірма побачила Матвія та незнайомку.

— Так, мене теж цікавить, хто ця дівчина і чому ти відходиш убік?

— Послухай, Даянко, кохана, про… — Не договоривши, у розмову втручається Віка:

— Я наречена Матвія і мама нашого майбутнього синочка! — Усміхнувшись, вона простягає руку, щоб привітатися…

— Матвію, ну як так? — В очах дівчини немов потемніло. Стримуючи сльози та біль, вона нігтями так упилася в долоні, що закапотіла кров. Відштовхнувши Віку вбік, вона вибігає з квартири, не вислухавши його слів… Далі… Вони тут зайві, він привіз іншу, та ще й вагітну… Як він міг??? На тисячі уламків розбилося її серце: Даяна ще так нікого не кохала.

— Ні… ні-і-і! Ну невже, невже це знову зі мною?! Чому так болить… Мені так боляче, ще дужче, ніж раніше! — Вона хапалася за серце, її підкошувало вбік, до стіни під’їзду, але вона підводилася й йшла далі. Не дивлячись ні на кого, із заплаканими очима бігла додому… Від болю хотілося вити… волосся рвати на голові, а найбільше — просто зникнути, щоб і сліду не залишилося. Звідки ж Даяна знала, що таке кохання стане раною в серці… Забігши додому, вона зібрала речі та всі свої заощадження й залишила батькам записку.

— «Алло, подруго, не можу до тебе додзвонитися… Як у вас усе пройшло? Ти, напевно, на сьомому небі від щастя, що навіть про подругу забула… Перетелефонуй, це важливо, хочу з тобою попрощатися…» — Прослухавши голосове повідомлення, вона все ж таки набирає Ладу…

— Ну нарешті! — Не дочекавшись відповіді, подруга промовила: — Даянко, я переїжджаю в Київ! Я втрапила в халепу, тому мені якнайшвидше потрібно їхати якнайдалі. Максимум — приїду на весілля на один день, хочу побачити тебе… Ти ж проведеш мене сьогодні? Я розумію, що вже пізно, але все ж?

— Ладусю… — Важко зітхнувши в слухавку, Даяна продовжила: — Я з тобою, бери два квитки… Весілля не буде…