8.1.

Неділя, 08:00 ранку.

Перші прояви весни за вікном. Усе пробуджується від зимового сну, день стає довшим, настрій покращується, хочеться щось змінювати у своєму житті.

— Де я? — розгублено Матвій почав оглядати кімнату й відчув на собі чиюсь руку.

— Матвію, коханий, ця ніч була неперевершеною! Ти був чарівний, — Віка почала леститися до нього.

— Яка ніч?! — у шоці Матвій підскочив і почав шукати свій одяг. — Чому я роздягнений і зовсім нічого не пам’ятаю?

— Знаєш, юначе, мене ще ніхто так не ображав! У нас є свідки, так що тобі не відкрутитися! І тобі все сподобалося — казав, що такої, як я, не зустрічав і що одружишся зі мною! — викличним поглядом вона дивилася йому в очі.

— Віко, перестань! Замовкни! Між нами нічого не було! А навіть якщо й було — це помилка! Я кохаю іншу. Де мій клятий одяг?! — знервовано він перебирає речі, які були розкинуті по підлозі, й, одягнувшись, вилітає з кімнати.

— Ну нічого-нічого, все одно ти будеш мій! — роздратовано вона жбурнула подушку в зачинені двері.

Упродовж двох тижнів, що залишалися до поїздки на Батьківщину, Матвій всіляко уникав зустрічей із Вікою. Хлопцям він нічого не казав до останнього моменту, який назавжди змінив його долю... Він роздумував і не знав, як про це сказати Даяні та чи варто говорити взагалі... На душі було паршиво, немов хтось стиснув серце в кулак.

«Як я можу їй у цьому зізнатися? Вона ж у мене як янгол! А чи пробачить вона мені? Може, нічого й не було... Який же я дурень, що пішов на повідку в Тараса! Потрібно було вигнати їх... Дурень!» — ударивши себе кулаком по чолу, він не міг знайти собі місця.

Залишався один день до від'їзду, а тривожні думки так і не покидали його. Стукіт у двері перервав ці роздуми, але це затишшя було ненадовго.

— Віко, йди геть звідси, я бачити тебе не можу!

Посміхаючись, вона зайшла до нього в кімнату із «сюрпризом».

— Матвію, я б так не розмовляла з майбутньою матір’ю твоєї дитини, — промовила дівчина, вказуючи на тест.

Він аж присів, побліднувши на обличчі.

— Як так… Значить, усе було… — він нахилився, схопившись за голову.

— Ось бачиш! А я два тижні за тобою бігаю, ти не вірив. Знаю, що ти мене кохаєш, і тому я вже зібрала речі й їду з тобою. Дитину потрібно виховувати в любові! Ні про який аборт навіть не заїкайся, і про те, що я буду матір'ю-одиначкою, теж... Інакше я на тебе до суду подам за домагання та в усі газети напишу! Звабив дівчину, а сам хоче на іншій одружуватися! Кохання, бач, у нього! А наша дитина?! Тому вирішуй швидко!