Розділ 7. Особливий день

31 грудня

— Так швидко плине час. Уже майже місяць, як ми разом, а я ніяк не можу ним насолодитися... Уявляєш, він перший, з ким я познайомила своїх батьків... Так несподівано увірвався в моє життя... Хочеться, щоб він залишився в ньому назавжди.

— Ну, подруго, я помітила, що ти зникла, — невдоволено промовила Лада. — Мені тебе не вистачає, наших розмов, зустрічей на «нашому місці»... Але у вас зараз такий романтичний період... Вибач за дивне запитання, а у вас уже була... близькість?

— Ні, але я думаю, що в новорічну ніч може статися все. Тут квапитися не потрібно...

— Ну так, двадцять із хвостиком, а ти досі «не квапишся», — усміхнулася подруга. — Дивись, не затягуй із цим, а то як Давид знайде собі іншу...

— Ладко, от що ти таке говориш? Навіщо? Я зараз покладу слухавку — і все цим закінчиться.

— Ну вибач... Бовкнула, не подумавши. Ти ж начебто вже відійшла... Вибач. Ну ти ж знаєш мене — завжди щось не те скажу...

— Добре-добре. У такий день сваритися не хочеться. До речі, ми домовилися святкувати вдвох... Але вже третя година, а він не телефонує... Ти не бачила його? Тільки чесно.

— Ні, подруго, за твоїм хлопцем я не стежу. Але якщо вам раптом закортить повеселитися в компанії, то я буду біля ялинки з Тимуром, а потім ми їдемо з його друзями в заміський будинок.

— Ясно... Зачекай, хтось дзвонить у двері. Краще я тобі потім передзвоню.

Батьки поїхали до бабусі святкувати, тож удома, крім неї, нікого не було. Відчинивши двері, Даяна побачила дівчину, переодягнену в Снігуроньку.

— Добрий день. Я нікого не замовляла, і дітей у мене немає. Можете піднятися в десяту квартиру — там багато малечі, вони вам будуть раді.

— Ні, саме до вас. Я хочу вручити вам подарунок. Але спочатку ви повинні розповісти мені віршик.

— Ви це серйозно? — здивовано перепитала Даяна.

Пригадавши дитячий віршик, вона розповіла його. Снігуронька усміхнулася, вручила їй конверт і, не сказавши більше ні слова, пішла.

— Так... За віршики тепер грошима розраховуються? Ой ні... Тут якась записка...

Вона відкрила конверт.

«Кохання буває гірким, а буває солодким, немов мед. Але без нього неможливо уявити життя. Увесь час ми шукаємо свою найріднішу душу — ту, з ким буде легко й затишно, хто підтримає у важку хвилину. Іноді закохуєшся з першого погляду, іноді — після першої розмови. А іноді вже під час ПЕРШОЇ ЗУСТРІЧІ не можеш не помітити те, що згодом стане найдорожчим... Навіть якщо вона всю ніч не спала, стояла в гульці та мокрій майці...»

ЛАДА

P.S. Машина чекає на вулиці. Поспішай!

— Ой... Та невже це квест? Ну Матвій... Напевно, вирішив зробити мені новорічний подарунок. А я йому гаманець купила... Ой...

Вона ще раз уважно перечитала записку.

— Так... Тут явно якась підказка. От партизанка! А я ж її запитувала... Добре, машина чекає.

Спустившись униз, Даяна сіла в автомобіль, який привіз її до будинку Лади.

— Ладко, відчиняй!

Двері відчинилися майже одразу.

— Що це все означає? Ось, читай! Він привів мене до тебе. Ти щось приховуєш?

— Даянко, стою перед тобою в бігудях і глиняній масці. Хіба що обличчя від тебе приховую, — засміялася Лада й простягнула їй ще один конверт. — Подруго, нічого не питай. Це все заради тебе. Іди, бо мені вже важко стриматися, щоб усе не розповісти.

— Ей!.. — тільки й встигла вигукнути Даяна, як двері зачинилися просто перед її носом.

Вона відкрила другий конверт.

«Сертифікат у салон краси»

P.S. Сьогодні все для тебе. Хочу, щоб ти відчула себе кінозіркою.

— Нічого собі подарунок... Так приємно... Треба хутчіше їхати!

Приїхавши до салону, Даяні зробили зачіску, макіяж і манікюр. А коли вона вже виходила, адміністратор простягнула їй великий сріблястий блискучий пакет.

— Це ще не все?

Відкривши його, вона завмерла.

Усередині лежала блискуча срібна сукня, туфлі та ще один конверт.

А ще... їхня перша спільна фотографія.

На звороті було написано:

«Кохана, чекатиму тебе в цій срібній сукні за адресою, вказаною нижче.»

— Дивно... Це ж наче готель... і його немає...

Біля входу її вже зустрічав швейцар.

— Доброго вечора. Ви Даяна?

— Так... Це я. Ви знаєте Матвія? Уже майже дванадцята... Скоро бити курантам, а тут якісь квести... Я вже трохи нервую...

— Ходімо зі мною. Я проведу вас до нього.
 

Сам готель був розташований в самому центрі міста — надзвичайно красивий і затишний, виконаний у класичному стилі. Ресепшн був оформлений за найвищими стандартами з використанням сучасних меблів, дорогих матеріалів та живих квітів. Простір поділявся на дві частини: стійку адміністратора та зону очікування, де стояли м'які дивани й журнальні столики.

Піднявшись на найвищий поверх, вони рушили сходами ще вище — на дах.

Щойно двері відчинилися, заграла приємна музика.

Перед нею відкрилася вишукана вечеря при світлі вогнів нічного міста. Витончені квіткові композиції та десятки маленьких декоративних ліхтариків немов запалили цю ніч, роблячи її ще затишнішою й чарівнішою. І лише вони удвох... та тисячі зірок, які цієї ночі, здавалося, сяяли тільки для них.

Матвій стояв біля накритого столу з фруктами й шампанським. Стрункий, щасливий, у білому костюмі та чорній сорочці, він тримав щось у руці.

Коли Даяна підійшла ближче, він трохи схвильовано попросив:

— Заплющ очі...

Вона слухняно виконала його прохання.

Матвій став на одне коліно, тримаючи в руках обручку.

— Даянко... відкрий свої оченята...

Вона розплющила очі й немов оніміла від несподіванки.

— Перед тим як настане 2020 рік, я хочу, щоб ми увійшли в нього вже в новому статусі. Я... трохи хвилююся...