6.2

— Ладо, привіт. Я буквально на декілька хвилин телефоную. Чекаю тебе о восьмій на «нашому місці».

— У суботу? Тобі пощастило, що я не сплю!

— Я ж знаю, що ти зранку виходиш на пробіжку. А ще о десятій у мене автобус. Їду з батьками до бабусі — допомогти прибрати до свят. Та й у неї, як завжди, щось зламалося. У понеділок зранку повернуся, тому хочу тебе побачити.

— Добре-добре, скоро прийду.

Це було затишне місце біля річки — тільки їхнє.

Даяна зробила каву, налила її в термос і дорогою забігла до маленької пекарні, що працювала ще з сьомої ранку неподалік від її дому. Вона купила блакитні макаруни — саме такі найбільше любила її подруга.

— Привіт! Ого, ти з кавою? Ти ніби на побачення до мене готувалася.

— Ні, Ладко. Я хочу тобі віддячити за записочки та божевільні ідеї, які народжуються в такій світлій голові. Тримай каву, тільки зараз розіллю по чашках. А ще — твої улюблені макаруни.

— «Блакитна насолода», — саме так я їх називаю. Це дуже мило. Хоч у Франції я так і не побувала, але це печиво-безе з хрусткою скоринкою та ніжною начинкою просто обожнюю. Який приємний початок дня! Якби ж я знала, то на кожне побачення писала б фантики заради такої винагороди, — усміхнулася вона, із задоволенням смакуючи десерт і запиваючи його кавою.

— Ну, так як у четвер побачення було в мене, а в п'ятницю — у тебе, думаю, нам є чим поділитися.

— Даюсь, одразу кажу: в мене знову провальне. Розповідати особливо нічого. Ми з'їли по пиріжку на морозі, потім ходили колами. Він пояснив це тим, що свіже повітря корисне для здоров'я. А пиріжок тоді для чого? І наостанок, коли провів мене додому, одразу почав розпускати руки куди не треба... Одним словом — козел. Сподіваюся, у тебе все пройшло краще і Матвій не такий...

— Знаєш... Донедавна мені здавалося, що, крім Давида, я вже нікого не покохаю. А тепер розумію: то було не кохання, а звичка... або навіть ілюзія. Мені здається, Матвій — це подарунок за все, що я пережила через Давида. Він ніби показує мені, що я зовсім не знала, як це — коли до тебе ставляться по-справжньому добре... Поруч із ним почуваєшся особливою і більше не шукаєш у собі недоліків, яких, як мені тоді здавалося, було так багато, що я не встигала їх виправляти... А насправді все це виявилося міражем...

— Та ти закохалася... — усміхнулася Лада, легенько торкнувшись її плеча.

— Мабуть... Не знаю... А пам'ятаєш, як ми ненавиділи одна одну до дев'ятого класу?

— О так! Я тебе не любила, бо ти поводилася як всезнайко. Мене такі люди завжди дратували.

— Ахаха! А сама? Справжня пацанка! Постійно серед хлопців і весь час щось витворяла.

— А знаєш, із чого все почалося? Тебе за школою образили старшокласниці, а я заступилася. Ми тоді втекли саме сюди — у наше місце. Ти ще була з Вірою Найденко.

— Так... Але вона тоді втекла, зробивши вигляд, ніби їй хтось подзвонив. А потім ще й намагалася посварити нас через ревнощі, бо ти почала зі мною дружити...

— А як ми тут прогулювали фізкультуру й інформатику в студентські роки? Все тому, що з інформатики ти й так усе знала — ходила до репетитора. Батьки ж хотіли, щоб ти вступала на програмування. Але ми обидві знаємо, що... точніше, хто... цьому завадив, — усміхнувшись, вона підійшла ближче до замерзлої річки. — Даянко, ми з тобою такі різні, але водночас такі схожі. Ти мені як старша сестра, яка завжди підтримає, хоч би що я накоїла.

— Ой, Ладусь, щось ми з тобою поринули в ностальгію. Котра година?

— Майже дев'ята.

— Добре, Ладко, я побігла. Побачимося в понеділок. Дякую тобі за все.

У бабусі Даяна проводила майже всі літні канікули. Вона жила в старенькій глиняній хаті ще з давніх часів, але там було так затишно. Особливо взимку — грітися біля печі, а аромат свіжих пиріжків, що линув із маленької оселі, так і вабив.

Близько першої години вона почула звук, ніби хтось жбурнув у вікно сніжкою. Вибігла надвір, щоб припинити це неподобство.

— Ви що? Хата ж старенька, ще шибку виб'єте! — обурено вигукнула вона, але, піднявши очі, завмерла.

Перед нею на білому коні сидів Матвій...
 

— Матвій?! Ти що, приїхав із міста на коні? Як ти взагалі дізнався мою адресу?.. Хоча, здається, здогадуюся. Де ти його взяв?

— Привіт, Даянко. Не бійся, підійди ближче. А ще вийди за ворота — там побачиш дещо цікаве.

Підійшовши, вона побачила чорняву красуню Марту, а поруч із Матвієм — білогривого Жокея.

— Ага... Клас... — не стримуючи емоцій, Даяна не могла натішитися від щастя.

— Я довго думав і не міг просто так залишити твою мрію нездійсненною. Вона повинна здійснитися саме сьогодні.

— Доню, хто там? — вийшовши з будинку, мама приємно здивувалася.

— Мамо, знайомся. Це Матвій, мій хлопець. Він приїхав сюди... на коні.

— Нічого собі! Дуже приємно. А я вже думала, що після твого батька принци повимирали, як мамонти.

— Мам, що ти таке кажеш...

— Матвію, знайомся, це моя мама — Лариса Володимирівна.

— Дуже приємно познайомитися.

— Зачекайте хвилинку. Тут таке відбувається — треба батька покликати.

— Ну, ма-а-ам...

— Геть забула! Він же до магазину пішов. А ви надовго? Вам є де ночувати? Ми завжди раді гостям, тим паче таким. Тож, якщо що, ласкаво просимо.

— Дуже вдячний за запрошення. Але поки що хочу викрасти вашу доньку на декілька годин, якщо ви не проти.

— А в мене не треба запитати, хочу я чи ні? Я вам не заважаю? — іронічно промовила Даяна, переводячи погляд із мами на Матвія.

— Матвію, так ти й не відповів, звідки ці красені?

— Даяночко, я мав трохи часу, тому зайшов до місцевого магазину й розпитав продавчиню, чи є тут кінна ферма або люди, які тримають коней. Вона порадила сім'ю Кордонів. Вони якраз тільки починають займатися цією справою. Це Артем і його сестра Віка. Вони проведуть для нас інструктаж, а потім ми покатаємося засніженим полем, де зазвичай тренуються. Тільки йди вдягнися тепліше. Не хочу, щоб ти захворіла.