6.2

— Лада привіт, я буквально на декілька хвилин телефоную, я тебе чекаю о восьмій на «нашому місці».

— В суботу? Тобі пощастило, що я не сплю!

— Я ж знаю, що ти зранку виходиш на пробіжку. І так, як у мене о 10.00 автобус, я їду з батьками до бабусі, поприбирати до свят та і у неї як завжди щось зламалось, в понеділок зранку приїду, тому хочу тебе побачити.

— Добре-добре, скоро прийду.

Це було затишне місце, тільки їхнє біля річки. Даяна зібравшись зробила кави та наповнила нею свій термос, забігши по дорозі в маленьку пекарню, котра ще з сьомої години працювала поблизу її дому, взяла смачні макаруни блакитного кольору, саме такі полюбляє її подруга.

— Привіт ооо ти з кавою? Ти як на побачення до мене готувалась.

— Ні Ладко я хочу тобі віддячити за записочки та божевільні ідеї, котрі приходять у таку світлу голову, тому тримай каву, тільки зараз розіллю по посудині, а ще твої улюблені макаруни.

— Блакитна насолода - так вона їх називала,- це дуже мило, хоч у Франції так і не побувала, але їх печиво-безе з м’якою начинкою та хрусткою скоринкою просто обожнюю. Це приємний початок дня, якби ж то знала то на кожне побачення фантики писала б, заради такої винагороди,- посміхнувшись вона з задоволенням куштувала їх та пила каву.

— Ну так як в четвер у мене було побачення, а в п’ятницю у тебе, я думаю нам є чим поділитись.

— Даюсь одразу кажу, в мене знову провальне… Немає чого розповідати, крім того що ми скуштували по пиріжку на морозі, та ходили кругами він аргументував це тим, що свіже повітря корисне для здоров’я, а пиріжок їсти це як розуміти? А ще як провів додому одразу почав розпускати руки куди не потрібно…. Одним словом козел. Я надіюсь в тебе краще відбулось і Матвій не такий…

— Знаєш дотепер мені здавалось, що крім Давида більше нікого не покохаю, а виявляється, то зовсім не кохання було, а звичка чи навіть ілюзія … Мені здається Матвій це подарунок за все те, що я пережила через Давида і вказує на те що я зовсім не знала коли до тебе добре відносяться… Ти відчуваєш себе особливою і більше не копаєшся у своїх недоліках , котрих було так забагато, що не встигала їх виправляти…. А насправді то все був міраж…

— Та ти закохалась… — по плечу провівши Лада усміхнулась.

— Мабуть… Не знаю…. А пам’ятаєш як ми ненавиділи один одного до дев’ятого класу?

— О так, я тебе не любила тому що ти вела себе як всезнайка, мене такі люди завжди бісили.

— Ахаха, а сама розбишака, як пацанка, завжди була в оточені хлопців і щось погане вчиняла.

— А з чого все почалось? З того, що тебе за школою ображали старшокласниці, а я заступилась і ми втекли, саме сюди в «наше місце». Ти якраз тоді була з кращою подругою Вірою Найденко.

— Так, але вона тоді втекла роблячи вигляд, що її хтось зателефонував, а потім ще тебе підставляла через ревнощі , що ти зі мною спілкувалась…

— А як ми тут прогулювали фізкультуру та інформатику в студентські роки?! Все через те що з інформатики ти все знала, так як ходила до репетитора, батьки ж хотіли щоб ти пішла на програмування, але сама знаєш що завадило, чи хто,- усміхнувшись вона підійшла поближче до замерзлої річки. — Даянка ми з тобою такі різні, але водночас такі схожі. Ти мені як старша сестра, яка завжди повчає і підтримає, щоб не витворила.

— Ой Ладусь, щось ми з тобою впали в ностальгію, так котра година?

— Майже дев'ята.

— Добре Ладка я побігла, зустрінемось в понеділок, дякую тобі за все.

У бабусі Даяна проводила майже всі літні канікули, в неї була старенька глиняна хата, ще зі старих часів, але в ній було так затишно, особливо грітись біля печі, а аромат пиріжків з затишної оселі так і вабив.

Десь о першій годині, вона чує такий звук немов хтось сніжкою жбурнув у вікно, вибігши на вулицю щоб зупинити це неподобство

— Ви що хата старенька шибку можна вибити, — промовивши вона підіймає очі і бачить його на білому коні. — Матвій?Ти що приїхав на коні з міста? Як ти взагалі дізнався мою адресу, хоча здається здогадуюсь. Де ти його взяв?

— Привіт Даянка ти не бійся підійди ближче та вийди за двері ще когось побачиш, — підійшовши там була чорнява красуня Марта, а у Матвія білогривий Жокей.

— аха клас…- не втримуючи емоцій Даяна не могла натішитись від щастя.

— Я довго думав і не міг ось так залишити твою мрію, вона повинна здійснитись ось тут саме сьогодні.

— Доню, хто там? Вийшовши з будинку, мама була приємно здивована.

Мамо, знайомся це Матвій мій хлопець він приїхав сюди на коні.
— Нічого собі приємно, а я думала після твого батька принци повимирали як мамонти.

— Мам, що ти таке кажеш.

— Матвій знайомся це моя мама Лариса Володимирівна.

— Дуже приємно познайомитись

— Зачекай хвилинку, тут таке відбувається треба батька покликати.

— Ну мааам…

— Геть забула він же в магазин відійшов, а ви тут на довго, вам є де ночувати? Ми завжди раді гостям, тим паче таким, тому якщо що, то ласкаво просимо.

— Дуже вдячний за пропозицію, але поки хочу вашу дочку на декілька годин викрасти якщо ви не проти.

— А в мене не потрібно запитати ,хочу я чи ні? Я вам не заважаю? — іронічно промовивши Даяна дивилась на них обох.

— Матвій так ти так і не відповів звідки ці красені?

— Даяночка, я мав час зайти до вас в магазин і в продавщиці все розпитати чи тут є кінна ферма, чи коні. На що мені порадили сім’ю Кордона, вони якраз тільки розпочинають цю справу, це Артем і Віка його сестра вони проведуть він для нас інструктаж, а потім ми покатаємось по засніженому полі де вони зазвичай тренуються. Тільки йди одягнись потеплійше, не хочу щоб ти захворіла.

Привівши на місце Артем та Віка видали їм необхідну екіпіровку для безпечної прогулянки. Після цього відбулось знайомство з конями поближче пригостивши їх смаколиками. Вони дуже чуйні тварини, які моментально відчували настрій людини, потім провели короткий інструктаж і допомогли осідлати коней.

— Я відчуваю себе лихою та вільною наїзницею, — усміхнувшись вона поїхала далі поля де вони навчались, поміж білих засніжених лапок дерев в лісі, заметеними снігом лісовими стежками та галявинами.

— Від усієї цієї зимової краси, коли природа спокійно спить неможливо відвести очі, — говорила Даяна Матвію, котрий наздогнавши їхав поруч з нею, а їхні інструктори залишились там на галявині.

Вони могли кататись годинами, але вже було дуже прохолодно і швидко темніло, тому він допоміг їй спуститись і запропонував провести до будинку.

— Ти мене з кожним днем все більше зачаровуєш. Коні – це особливі тварини, спілкування з якими дарує надзвичайну енергію, силу та істинне відчуття свободи!

— Я хотів подарувати тобі сертифікат в місті на прогулянку, але коли дізнався що ти поїхала вирішив що треба діяти і чим несподівано, тим краще я закарбуюсь в твоїй пам'яті.

— А ти що кудись зібрався?

— Ні, я просто хочу бачити ці щасливі очі завжди і коли ми будемо дідусем і бабусею, ти будеш нашим онукам про це розповідати

— Аж так? — засоромившись вона відвела погляд, — дякую за позитивні емоції!

— Даянка, котрий час?

— Щось я зовсім втратив відчуття часу. Ти раптом не знаєш о котрій відправляється останній автобус звідси?

— Ти що він один раз в день ходить, зранку…

— От халепа, я у продавщиці забув запитати, подумав, що сюди часто їздять автобуси.

— Щось мені підказує, що ти все це продумав заздалегідь.

— Та що ти, — він обійняв її поцілувавши в лоб.

— Ну тоді пішли, раз мама моя і так тебе запрошувала, то залишається познайомити з іншими, — усміхнувшись та трохи схвильовано вони йшли до будинку.

У хатині було чотири кімнати, повечерявши в одній з них Матвію постелили, а Даяна дочекавшись поки всі заснуть, тихенько постукавши пробралася в кімнату до нього:

— Ти спиш?

— Ні…проходь. Щось трапилось?

— Мені щось не спиться...

— Підійди до мене та лягай поруч, разом будемо не спати, — усміхнувшись він поцілував її ніжно в носик та міцно пригорнув до себе.

— Мені так добре з тобою — промовивши вона, потерлась носиком об його плече... Вони лежали обійнявшись на ліжку і милувалися хуртовиною за вікном, і він повторював: — Я до сих пір не вірю, що ти зі мною…