5.1

— Хотіла тебе запитати… Де ти взяв мій номер телефону? — поцікавилася Даяна, коли вони підійшли до кав'ярні.

— Хіба це секрет? Подруга тобі нічого не розповідала?

— Про що саме?

«От же ж Ладка, партизанка…» — подумала Даяна.

— Ні, нічого.

— Вони з Ірмою переписувалися. Сестра запитала, чи немає знайомої дівчини, яка могла б допомогти мені з резюме. Лада одразу порадила тебе.

— Тепер зрозуміло, чому вона мовчала. Ми навіть домовилися, що вона нікому не даватиме мій номер без дозволу. Напевно, тому нічого й не сказала.

— Що, надокучливих залицяльників було забагато?

— Краще не питай, — усміхнулася вона.

Вони зайшли до затишної кав'ярні в самому центрі міста. За вікнами тихо шумів дощ, із колонок лунала спокійна джазова мелодія, а приглушене світло створювало майже домашній затишок.

Матвій сидів навпроти й уважно дивився на Даяну. У м'якому освітленні її риси здавалися ще ніжнішими. Вона сміялася, розповідала якісь дрібниці, жестикулювала, а він ловив кожне слово.

Розмова текла легко й невимушено. Вони жартували, розповідали кумедні історії з університетського життя, сперечалися про улюблені фільми й навіть не помітили, як минуло кілька годин.

Лише коли офіціант почав прибирати сусідні столики, Даяна зрозуміла, що заклад незабаром зачиняється.

Саме тоді задзвонив телефон.

— Подруго… Приїжджай швидше… Мені дуже погано…

Голос Лади звучав стривожено.

— Ладусь, що сталося? Це щось серйозне?

— Приїдеш — розповім. Не телефоном.

Даяна миттєво підвелася.

— Матвію, вибач… Мені треба бігти. У Лади щось трапилося.

Вона навіть не дочекалася відповіді. Швидко схопила сумку й вибігла з кав'ярні.

Матвій лише сумно всміхнувся.

— Дякую за вечір… — тихо промовив він уже їй услід.

Та вона цього вже не почула.

Даяна майже влетіла до квартири.

— Що сталося? Швидку викликати? Поліцію?

Лада сиділа на дивані й виглядала абсолютно здоровою.

— Даюсь… Тут ні швидка, ні поліція не допоможуть…

— То що тоді?

— Мене іноземець запросив завтра в ресторан… А я не знаю, що вдягнути! У мене немає жодної довгої сукні! Це ж мій квиток у нове життя!

Даяна мовчки опустилася на ліжко.

Кілька секунд дивилася на подругу.

Потім схопилася за голову.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

— І заради цього ти зірвала моє… майже побачення?

— Стоп! Яке ще побачення? З Матвієм? Як? Де? Коли? Чому я нічого не знаю?

— Та довга історія… Не будемо зараз про це. Але наступного разу, будь ласка, не лякай мене такими дзвінками.

Лада винувато всміхнулася.

— Ну не сердься… Це ж я дала йому твій номер. І саме я вигадала історію з резюме. То, між іншим, ти мені ще подякувати маєш.

Даяна не стримала усмішки.

— Можливо… Але скажи чесно: тобі не страшно йти на побачення з людиною, яку ти знаєш лише з переписки?

— Та перестань! Подивись.

Вона простягнула телефон.

— Симпатичний чоловік. Костюм, гарна машина. Бізнесмен. Каже, працює у будівельній сфері. Уже давно шукає хорошу дружину. Написав стільки компліментів, що я навіть двічі перечитувала.

— Саме так починаються всі кримінальні серіали.

— Дая!

— Ну що? Я хвилююся.

— Це тільки в кіно таке буває.

— Сподіваюся…

Вона зітхнула.

— І все ж… Побачення завтра ввечері, а висмикнула ти мене саме сьогодні.

— Бо тільки ти можеш мене зрозуміти. Не будеш заздрити, не висмієш. Залишайся сьогодні в мене.

Даяна поглянула на годинник.

— Справді… Остання маршрутка вже поїхала.

Вона усміхнулася.

— Добре. Але тільки за умови, що сама стелитимеш ліжко.

— Домовилися!

Уночі Даяна довго не могла заснути.

Перед очима знову й знову з'являвся Матвій.

Його усмішка.

Його голос.

Теплий погляд.

Дивно… Ще кілька днів тому їй здавалося, що після Давида вона вже ніколи не зможе відчути нічого подібного.

А тепер одна випадкова зустріч змогла повернути їй давно забуте відчуття легкості.

«Цікаво… Скільки живе найсильніше кохання?

Може, життя й складається саме з таких коротких щасливих митей?

Чи варто боятися нового болю, якщо без ризику ніколи не дізнаєшся, що таке справжнє щастя?..»

— Дая… — сонно пробурмотіла Лада. — Перестань уже думати вголос і лягай спати. Нас завтра чекає дуже важливий день.

Даяна тихо всміхнулася.

— Добраніч…

Та ще довго дивилася в темряву, перш ніж сон нарешті забрав її у свої обійми.