Розділ 4. Операція "Дій"

— Так… Потрібно показати себе у всій красі. Здається, я ще на кілька днів у тебе затримаюся.

— О, впізнаю свою подругу! Нарешті повертається колишня Даяна.

— Не перебільшуй. Нам лише трохи за двадцять. Ми тільки цього літа закінчили університет, а ти вже списуєш нас у ветерани.

— А пам'ятаєш перший курс? — засміялася Лада. — Я ж тоді потягла тебе вступати на журналістику.

— А я хотіла на психологію.

— І що в результаті?

— Вступили на соціально-психологічний факультет.

— Бо документи приймали двоє симпатичних старшокурсників! — розсміялася Лада. — Ми тоді вирішили: якщо такі хлопці навчаються тут, значить і нам сюди треба.

— А потім з'ясувалося, що в обох є дівчата.

— Так швидко наш геніальний план і провалився.

— Зате диплом отримали, — усміхнулася Даяна.

— Ну бачиш, хоч якась користь від тих красенів була.

Обидві розсміялися.

— Ладусю, досить ностальгувати. Краще допоможи мені вибрати, що вдягнути.

Вона відкрила шафу й критично оглянула її вміст.

— Бо сьогодні вранці конкуренцію мені могла скласти навіть будь-яка бабуся.

— Це правда, — театрально зітхнула Лада. — Але ж ніколи не знаєш, коли доля вирішить підкинути тобі чоловіка мрії.

— Саме тому ти навіть сміття виносиш на підборах?

— Авжеж.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. Уяви: виходиш у старому халаті, а назустріч — доля. Ні, дякую. Нехай доля зачекає п'ять хвилин, поки я нафарбуюся.

Даяна розсміялася.

— Це вже діагноз.

— Це стратегія.

— До речі…

Лада примружилася.

— Ти випадково не хочеш зустріти одного дуже симпатичного сусіда?

Даяна зробила вигляд, що не зрозуміла натяку.

— Кого саме?

— Ой, не прикидайся. Матвія.

Даяна на мить замовкла.

— Просто... цікаво було б побачити його ще раз.

— Ага! Попалася!

— Та не в тому сенсі.

— Ну звісно.

— Просто хочу перевірити, чи він мені не привидівся після безсонної ночі.

— Даяно, я ж казала: він не схожий на більшість хлопців.

— Це ще треба перевірити.

— І як ти збираєшся це зробити?

Даяна задумалася.

— Не знаю...

Вона сіла на диван.

— Може, ти щось вигадаєш? У тебе ж талант втягувати людей у пригоди.

— Є в мене одна ідея...

Лада схопила телефон.

— Зараз зазирнемо на сторінку його сестри.

— Навіщо?

— Бо соцмережі знають про людей більше, ніж вони самі.

— Це вже звучить трохи моторошно.

— Не перебільшуй. Це називається сучасна розвідка.

— А я думала — шпигунство.

— Одне іншому не заважає.

Даяна засміялася.

— Добре, агентко, працюй. А я поки зроблю нам каву.

— Оце правильне рішення. Великі операції без кофеїну не проводяться.

Через кілька хвилин Даяна повернулася з двома горнятками.

— Обережно. Гаряча.

— Дякую.

Лада зробила ковток кави й загадково усміхнулася.

— Поки ти ходила... я, здається, знайшла дещо цікаве.

— Ну не мовчи.

— Є зачіпка.

Вона простягнула телефон.

На екрані було оголошення:

«28 серпня у місті відбудеться фінал Професійної української дрег-рейсингової серії PRO UDRS. На гостей чекатимуть видовищні заїзди та приємні сюрпризи від організаторів.»

Початок — о 12:00.

Вартість квитка — 200 гривень.

— І що тут такого?

— Читай коментарі.

Даяна опустила погляд нижче.

Ірма написала:

«Обов'язково будемо! Уже чекаю суботи!»

— Тобто...

— Так.

Лада широко усміхнулася.

— Матвій теж там буде.

Даяна відчула, як серце чомусь забилося швидше.

«Спокійно... Це просто перегони.»

Хоча сама собі вже не дуже вірила.
 

— Як завтра? — здивувалася Даяна. — У нас же майже немає грошей. У клубі вчора все залишили, а на роботу ми ще не влаштувалися.

— Спокійно, панікерко, — усміхнулася Лада. — На днях бачилася з Мироном. Він казав, що вони з друзями теж збиралися туди.

— І?

— І зараз буде один маленький дзвінок.

Лада вже тягнулася до телефону.

— Я тільки на кухню відійду. Там зв'язок кращий. У цьому старому будинку він ловить через раз.

Поки подруга розмовляла, Даяна знову відкрила сторінку Ірми.

Вона не хотіла зізнаватися навіть собі, але їй було цікаво.

Матвій.

Який він?

Що любить?

Чим живе?

Вона натиснула на кілька фотографій.

На одній він був у формі.

На іншій — із друзями.

На ще одній усміхався так легко і щиро, що Даяна мимоволі теж усміхнулася.

— Ну що ж… — тихо прошепотіла вона. — Схоже, легко з тобою не буде.

Вона сама здивувалася своїм думкам.

«Стоп».

Даяна відклала телефон.

«Я ж просто хочу познайомитися ближче. Це нічого не означає».

Але десь глибоко всередині вже з'явився страх.

Бо вона знала себе.

Один раз вона вже дозволила серцю зробити вибір замість розуму.

І чим це закінчилося — пам'ятала надто добре.

— Якщо це правда, то буде непросто, — прошепотіла вона. — Але, можливо, варто хоча б спробувати?

Вона взяла монетку, що лежала на столі.

— Так, вирішимо долею.

Даяна підкинула її вгору.

Монета закрутилася в повітрі.

— Якщо орел — значить, іду.

Вона накрила її долонею.

— А якщо решка… тоді забуваю цю ідею.

У цей момент до кімнати зайшла Лада.

— Що ти там робиш?

Даяна відкрила долоню.

Завмерла.

— Орел!

— Який ще орел? — здивовано запитала Лада. — Ти що, досі не відійшла від вчорашнього клубу?

Даяна засміялася.

— Та ні. Це я так…

— Ну добре. А я маю новини.

— Які?

Лада гордо підняла телефон.