Розділ 1. Не втримала

На годиннику — дванадцята. Він знову не прийшов...

Даяна стискала в руках телефон, ледь стримуючись, щоб укотре не набрати його номер. Вона й без того знала, що почує у відповідь: довгі гудки... і тишу. Серце відчайдушно відмовлялося вірити, що людина, яка ще зовсім недавно засинала разом із нею під час нічних розмов, тепер просто зникла.

Даяна була красивою дівчиною: витончена постать, виразні бурштинові очі та довге волосся морозно-каштанового кольору. Та сама вона ніколи не вважала себе особливою. Навпаки — щодня знаходила нові недоліки. І, мабуть, тому, що за два роки стосунків жодного разу не почула від нього простих слів: «Ти красива».

За вікном панувала прохолодна ніч. Сірі стіни кімнати ніби тиснули на неї ще сильніше. Уже два тижні вона жила в очікуванні. Без повідомлень. Без дзвінків. Без жодного пояснення.

Вона знову й знову прокручувала в пам'яті їхню останню зустріч, намагаючись зрозуміти, де припустилася помилки.

Що зробила не так?

Даяна була доброю. Такою, що й мухи не скривдить. Вірною подругою, людиною, яка завжди приходила на допомогу. Та чомусь саме в коханні їй постійно не щастило.

Половина на третю...

Телефон несподівано завібрував.

Давид.

— Алло... Ти спиш? — тихо промовив знайомий, трохи хмільний голос.

— Давиде, ти бачив, котра година? І чому досі не подзвонив? Ти зник на два тижні! Що сталося? — від хвилювання вона машинально перебирала пальцями ґудзик нічної сорочки.

Давид зачепив її з першої зустрічі. Не лише зовнішністю — хоча високий, спортивний і вродливий хлопець одразу привертав увагу, — а насамперед розумом і внутрішнім спокоєм. Поруч із ним вона почувалася особливою. Він здавався порядним, трохи сором'язливим, зовсім не схожим на чоловіків, яких вона знала раніше.

Тоді вона ще не здогадувалася, що саме ця зустріч стане початком її найбільшого розчарування.

Спочатку вони годинами розмовляли телефоном, засиджуючись далеко за північ. Потім були довгоочікувані побачення, яких вона чекала, мов свята. Через його роботу вони бачилися нечасто, тому кожну зустріч намагалися прожити так, ніби попереду не один день, а цілий місяць.

Та згодом усе змінилося.

З'явилися ревнощі. Підозри. Образи через дрібниці.

І дедалі частіше Даяна ловила себе на думці, що, можливо, закохалася не в справжнього Давида, а в образ, який сама собі створила.

— Я-я... — невпевнено почав він.

— Ти що, пив? — перебила вона.

— Даяно... Послухай. Я довго думав. І лише в такому стані можу сказати тобі всю правду...

У грудях похололо.

— Що сталося? Не мовчи...

Щоб не розбудити подругу, у якої залишилася на ніч, Даяна швидко вийшла до ванної кімнати й зачинила за собою двері.

У голові одна за одною виникали найстрашніші здогадки. Але навіть вони не могли підготувати її до того, що вона почує.

Між ними завжди були кілометри. Вона щойно закінчила університет, а він працював у столиці. Саме тому кожна зустріч була для неї особливою.

Два тижні тому Давид мав приїхати. Вони хотіли остаточно вирішити, що буде далі.

Але він просто зник.

Без жодного слова.

— Я хочу тобі дещо сказати... — його голос затремтів. — Мене давно мучило сумління. Я заплутався...

Вона мовчала.

— Коли я з тобою... я кохаю тебе. А коли з нею... кохаю її.

У Даяни перехопило подих.

— З нею?.. З ким?..

— Із колишньою... Завжди...

Усе навколо ніби завмерло.

Вона більше не чула ні його виправдань, ні слів «пробач». Лише відчувала, як щось усередині болісно тріщить і розсипається на друзки.

Тремтячими руками Даяна дістала з гаманця їхню спільну фотографію.

Один різкий рух.

Ще один.

Папір легко рвався на шматки.

Та біль від цього не ставав меншим.

Бо ніщо не допомагає в ту мить, коли дізнаєшся, що в коханої людини є хтось інший.