Глава 1. Історія починається!

Вечір. Кабінет професора. В ньому сиділо двоє. За одним столом, поряд з шафою з книгами, сидів русявий чоловік років на вигляд тридцяти п’яти, середнього зросту та середньої статури, та роздивлявся якусь таблицю. За іншим столом, що стояв напроти, сиділа дівчина, на вигляд висока, струнка, з довгим темним волоссям, яке контрастувало з білим халатом, та захоплено читала якусь статтю.

Раптом чоловік відірвався від монітора робочого комп’ютера, відкинувся на спину стільця і кинув на свою асистентку стомлений погляд, після чого глянув на час й продовжив дивитися на дівчину.

– Лауро?

– Так, містере Саурман?

– А чому ти до цього часу тут? Я ж години зо дві назад говорив, що на сьогодні можеш бути вільна.

– А самі чому ще тут? - запитала дівчина, піднявши свої яскраво зелені очі на наставника і дещо єхидно посміхнувшись.

– Хотілося б побачити, що виходить з результатів симуляції. - Відказав той, перевівши погляд на монітор.

– Ви говорите за ту, яку проводили вдень?

– Ага.

– Щось там вимальовується?

– Важко сказати. Мабуть, доведеться запускати ще одну симуляцію. Підозрюю, даних замало, щоб сказати щось конкретне. Або знову я якусь дрібницю пропустив при програмуванні цього добра.

Асистентка ледь чутно хіхікнула і, на мить вернувшись до статті, продовжила:

– Може, вам теж пора додому?

– Думаєш? - відповів професор, який вже встиг вернутися до таблиці.

– Звичайно. Пожалійте себе. Ви й так собі здоров’я посадили, ледь не цілодобово працюючи над розробкою цього середовища. Відпочити вам треба.

– Можливо. 

Лаура якось по-доброму посміхнулась і, знову перевівши погляд від професора на статтю, продовжила її обмізковувати.

Так вони, повністю мовчки, просиділи ще майже годину, аж поки чоловік не вирішив завершити й глянути під кінець електронну пошту. Відкривши її, перше, про що він подумав, було “Знову куча непотрібного добра”, але, тяжко видихнувши, таки вирішив про себе, що на цей раз таки перечитає все. А раптом таки щось цікаве серед цього мотлоху знайдеться?

Раптом, відкривши черговий лист, професор завмер. Просидівши так з хвилину, він кинув погляд на асистентку і дещо підбадьорено запитав:

– Лауро, можеш підійти?

Дівчина, відірвавшись від майже дочитаної статті, здивовано глянула на наставника, але через мить єхидно посміхнулась і сказала:

– Таки надумали мене взяти?

– А тобі аж не терпиться, так? - відказав, розреготавшись, професор. - Ні, хочу, щоб ще ти глянула на цей імейл. Хочу упевнитись, чи правильно зрозумів, чи це дійсно пропозиція взяти участь у проекті.

Лаура, важко видихнувши та щось про себе пробурмотавши, встала й підійшла до монітора, від якого щойно відірвався її керівник, та поверхнево перечитала лист.

– Так, виглядає як пропозиція співпраці. І вказано, що ви можете взяти з собою ще одну людину…

Настала тиша. Через кілька секунд асистентка різко перекинула погляд з монітора на професора, і зробила це так, що його аж пересмикнуло.

– Містере Саурма?

– Так, Лауро?

– Ви ж візьмете мене з собою чи так?

На мить знову настала тиша.

– А чому ти вирішила, що я погоджусь?

– Як чому? Якщо пам’ять не зраджує, ви ж співпрацювали вже з інститутом, який цей проект організовує. Чому б не погодитися на їх пропозицію?

– Це правда, з ними я вже мав діло. Але щось не хочеться влазити в те ярмо, в яке вони можуть організувати.

– В сенсі?

– Минулого разу директор інституту мене ледь не втягнув у незаконну схему. Ну як, не законну. Якби був витік інформації щодо деталей того проекту, який він пропонував, то там цілком могло б все закінчитися ґратами. Не хочеться якось в скандал влазити.

– Так там же минулого року змінилося керівництво.

– Керівництво то змінилося, але більшість наукових співробітників, які лояльно ставилися до не дуже прозорих проектів попереднього, залишилося. Я з ними, звичайно, в нормальних стосунках залишився, але все ж…

Роздуми професора перервав дзвінок. То був його давній колега, Сімон Родрігес, який якраз працював в інституті, що прислав запрошення, науковим секретарем. Професор, вагаючись, таки підняв трубку:

– Так?

– Привіт, Арні! Ще працюєш?

– Ну а що ще мені робити в цю пору? Не спати ж?

– А ти в своєму репертуарі. - засміявшись сказав Сімон. - Слухай, ти бачив запрошення?

– Ти про той лист, що вранці від твого інституту прийшов?

– Так, саме він.

– Я якраз його з Лаурою обговорював.

– То вона біля тебе? Передавай їй привіт.

– Передай його сам. - Сказав професор, увімкнувши гучний зв’язок.