По ту сторону дзеркала

Розділ 8. Кінець....

Як комета на нічному небесному полотні, пролетів рік, залишаючи сліди на тонкій поверхні пам'яті. Він навчив хлопчиків багато чому: боротися, бігати на далекі відстані, знати, які продукти краще використовувати в різних ситуаціях, бути міцнішими і безстрашними.

Весь склад "Крил Енергодара" сидів у головній кімнаті і грав у правду чи дію. Святик у свою чергу сидів на ручці дивана, склавши ноги в стилі йога, паралельно дивлячись на настінне дзеркало.

- Про що задумався, Свят? - запитала лежача вгору-кишенями Тоня, явно зацікавившись думками, що криються за цим задумливим поглядом.

Раптом хлопчисько схопився, підійшов ближче до предмета інтересу, знову різко перевівши погляд на Льошку, що сидів біля інформаторки.

- Слухай! Якщо ми сюди потрапили через дзеркало... Може бути ми і назад так можемо повернутися?

Очі блондина спалахнули. Він підійшов ближче, ніби намагаючись побачити щось, що бачить, у срібній гладіні, брат. Його плечі піднялися, а потім знову опустилися вниз, висловлюючи невпевненість у відповіді.

Святослав поклав руку на амальгаму, після чого зітхнув. Несподівано для присутніх братів відштовхнуло від стіни, а на нижній дузі дзеркала, як на гойдалці опинилася дівчина. Точніше, хтось схожий на неї.

Загадковості дамі додавало її обличчя. Якщо бути точніше, його навіть не було зовсім. Це місце прикрашав хрест із довгих червоних стрічок. Дві русяві коси висіли за плечима, додаючи якоїсь величності.

У той момент, коли вона зістрибнула вниз і торкнулася своїми босими ступнями холодної підлоги, дзеркало позаду різко почало збільшуватися, змінювати свою форму, зрештою перетворилося на довгий коридор. Його нутро виходило то дивовижними візерунками, то змішувалося квітами, то свистіло, ніби буйний вітер, то квакало, то дзюрчало.

- Пора вам вже повертатися додому, стережелі мої, - промовила вона. Всі в кімнаті сиділи, шоковані від того, що відбувається.

- В-ви хто?.. - пробурмотів Святик, рукою ховаючи брата за спину.

- Я? Вічний оберіг ваш, ваша мотанка. Олексієм названа Марусею. Причиною мого приходу є повернення вас на місце народження. Вас уже зачекались, - берегиня повела рукою у бік проходу.

Хлопці невпевнено озирнулися. Першою прийшла до тями, після шоку, Аннет. Підійшовши, вона міцно обняла їх.

- Ми будемо сумувати, - коротко попрощалась вона, злегка просльозившись. Потім до обіймів приєдналися Макс, Тоня, Сашко і навіть Варя, яка не дивлячись на свою звичну байдужість плакала найсильніше.

- Ми теж будемо сумувати і пам'ятати! Дякую вам, друзі! - брати в останній раз глянули на людей, що так полюбилися, перед тим, як розчинитися в темряві переходу.

---------------------------------

І ось знову, вже вкотре, вони опинилися на траві, біля своєї рідної хати. Яскраве сонячне світло вдарило в очі, свіже повітря - в ніздрі, а одяг намочила роса. Насилу вставши з землі, хлопці подивилися в далечінь. Там стояла їхня улюблена старша сестра Лада. По щоках знову потекли солоні доріжки сліз. Але вже не ті, які текли, коли хотілося кричати, рвати та бити підлогу від злості. Сльози щастя, сльози незмірної радості побачити сестрицю, яку так довго не бачили після її одруження.

- ЛАДАААА! - скрикнули, як по команді, брати, кинувшись їй на шию з розбігу. – Лада, ми скучили! Ладочка!

- Ех, де ж ви були, рідні мої? За якими землями і в чиїх хатах? - зітхала, посміхаючись старша, дбайливо погладжуючи хлопчаків по нестрижених маківках.

- Де тільки не були, сестрице!.. Краще скажи, як тут все?.. Що було і що буде?

- Було багато. А що буде, як поживемо так і дізнаємося… Тепер я вас вже точно нікуди не відпущу, будемо всі разом жити! Ідімо до хати…

КІНЕЦЬ