Розділ 7. Знов Різдво

Час йшов, ніби буйні води річки, сніг падав на безлисті гілки сплячих дерев. Зима дбайливо накривала зовнішній світ білим простирадлом. День замінював ніч, Сонце заміняло Місяць і незабаром настав Різдвяний вечір.

У бункері "Крил" було тихо. Святик сидів у спільній спальні, на верхньому ярусі ліжка і малював ручкою на руці. Тепер на його світлій шкірі красувалися кілька символів Різдва: Дідух, Віфлеємська зірка. Трохи нижче ліктя, де сорочка краще закривала тіло, він намалював тих, хто зазвичай були з ним на всі свята: його ненька, дід Микита, Льошка, його сусіди, подруга, родичі. Як би не було сумно, але вони не зможуть бути поряд цього дня. Коли в кімнату зазирнула Нет, він швидко відсмикнув сорочку вниз.

- Святик, ми вже сідаємо за стіл, поквапся, щоб встигнути з'їсти хоча б ложечку куті.

Не встиг він і відповісти, коли дівчина знову зникла у дверях. Сьогодні він вирішив одягнути те, в чому прибув сюди – свою білу сорочку, чорний залатаний сердак та крашениці. На жаль, кров не вдалося відіпрати до кінця, що лише трохи засмучувало блакитноокого. Проте його рана вже майже загоїлася, що не могло не тішити.

Коли він прийшов на кухню, всі вже сиділи за столом. Кімната була гарно прикрашена гірляндою, посередині столу стояла свічка та дванадцять тарілок зі стравами, Святик сам подумки перерахував. Неподалік вогника стояла піала з кутею.

- О, з'явився, не запилився. Де був? - запитав Сашко, що сидів у кутку столу.

- Так-так... Нічого особливого, задумався просто. Між іншим не сиди на краю столу, сім разів одружуватимешся, - підморгнув хлопчисько, сідаючи за стіл. Юний, та палець у рот не клади.

 Рижик швидко посунувся праворуч:

- Цього мені ще не вистачало в цьому житті!

- Та не бійся, тебе і так ніхто стільки не візьме, - докинула Нетта.

- А ось це між іншим прикро було! Ну і добре. Все одно вас дівчаток лише три. І то вибір не найкращий, - продовжилося перекидання підколками.

Святик зітхнув і поклав до рота чайну ложку наповнену ритуальною кашею. Помітивши, як Варя спочатку з'їла салат, він аж поперхнувся.

- Малий, ти чого? - хмикнула вона, з повним ротом.

Проковтнувши їжу, юнак все ще здивовано промимрив:

- Ти чого? Кутя ж завжди першою їсться.

- Ну хто першою їсть, а хто ні. Це вже, хто як. Особисто мені, все одно на це все.

  - Куди світ котитися…

Варя було вже хотіла сказати щось із розряду "великих мудростей", але Макс перебив її:

- Між іншим про традиції. Ви ж у нас знавці у цій справі. Може ви колядку якусь гарну заспіваєте? А Варька наразі перевірить свій лексикон. Знаю, що з колядою завжди по хатах ходять, але ми можемо зробити виняток.

- Щось та знаємо. Щоправда, я погано співаю…

- Так давай! Ніхто із нас не ідеальний!

Перше що спало на думку, це "Нова радість стала". Спочатку Святик починав співати невпевнено, але згодом трохи розслабився. Його голос змінився, став набагато м'якшим і спокійнішим. Мелодійний, дзвінкий. До його колядування приєднався Льоша. Високий дитячий голос ідеально доповнював звучання старшого брата. Прикривши очі, шатен продовжував:

"Сего дому господарю

І сій господині,

Даруй літа щасливії

Нашій славній Україні", - заспівавши останні слова, він розплющив очі і побачив, що всі сидять з відкритими ротами.

- Мене щойно принизили, - пробурмотіла Тоня. До її захопленого вигуку приєднався Шура:

- Ти ж казав, що не вмієш співати! Але це просто щось!

- Що правда? Дякую! Мене зазвичай колядувати не брали, говорили, що розлякаю всіх. Але все одно спасибі...

- Це вони нічого не розуміють у колядках просто! - підхопив Максим.

- Ось ось! - підтакнув Альошка.

- Я в шоці, - коротко та ясно висловилася Аннет. - Давайте не морочити бідоласі голову і просто спокійно відпочинемо, гаразд?

- Хочете жарт розповім? – посміхнувся Сан-Санич.

Усі разом скрикнули: "НІ!". Жарти у Сані завжди виходили, коли не про морг, то про безрукого.

—-----------------------------------------------------------------

Коли веселий настрій почав повільно згасати, вирішили загадувати загадки. Коли черга дійшла до Льошки, він трохи подумав, а потім видав:

-Воно завжди знаходиться попереду нас, але ми його бачити не можемо. Що ж це таке?

- Повітря? Час? - задумалася Тоня. - Майбутнє!

Білобрисий впевнено кивнув.

- Ось бачите! Не така вже я дурна!