Розділ 6. Перша вилазка

Наступного ранку хлопчакам вдалося познайомитися з рештою членів "Крил Енергодара": лідером-стратегом Максимом, а також з Тонею. Максим був невисоким хлопцем п'ятнадцяти років. Він часто ставив свої тонкі руки, на яких було видно майже кожну вену, на ще тонше перенісся. На відміну від Сашка, волосся по всій голові замінювала козацька чуприна.

Тоня в свою чергу була низькою тринадцятирічної дівчинкою. Довге чорне волосся до пояса, вона завжди збирала у високий пучок, широке перенісся прикрашали окуляри у тонкій золотистій оправі. Ліву ногу замінював протез, що зовсім не обмежувало дівчину.

Сніданок пройшов тихо. Не дивлячись на те, що Нет говорила про важливість загоєння рани, Святослав не хотів бути тягарем і просив навчити його стріляти або хоча б дозволити допомагати по господарству. Стрілянина - робота нелегка, так що на навчання пішло два дні важких тренувань та старань. Спочатку гучний звук пострілу лякав хлопчика, але незабаром він звик і справа пішла, як по маслу.

У той час молодший з братів часу не втрачав, допомагаючи то Тоні на кухні, то Сані на бункерному городі.

Виявилося, що весь бункер йде на тринадцять метрів вниз і складається з семи кімнат: збройно-тренувальної, кухні-їдальні, города, санвузола, медичної кімнати, спальні та таємного складу.

За ці важкі два дні, хлопчики встигли стати повноцінною частиною невеликого колективу. Святика, піддавшись на його вмовляння, вирішили все ж таки відпустити на патруль разом з Антоніною та Варею. Озброївшись-одягнувшись, група залишила Льошку з Максом, Сашком і Аннет займатися господарством, вилізли назовні по тому ж вузькому вертикальному тунелю. На цей раз цей шлях не здавався блакитноокому таким складним, як раніше, а навпаки, зовсім коротким і світлим.

Компанія відкрила люк, ступила на траву, що розрослася аж по коліна. Пил все ще літав навколо, не даючи їм задоволення від відчуття удару яскравого світла у вічі.

- Тихо, слухай... Втекти від цих створінь вкрай складно, вони мають властивість ставати галюцинацією, якщо від них тікати. Так що, якщо воно помітить – одразу стріляй. А якщо ні, то просто тихо прокрадемося повз. Патрони потрібно економити якнайбільше, – заявила Ніна. Відразу видно – інформаторка.

- Зрозумів вас, пані - коротко кивнув Святослав.

- "Тебе", або просто Тоня, - поправила його дівчина.

- Поняв-прийняв,- фраз із майбутнього молодик теж встиг нахопатися.

Розвідники почали йти порожньою покинутою вулицею.

- Ех, за кілька поворотів наш двір... Добре ж жити було тоді, вдома... Гуляли щодня, морозиво їли, колу пили, - з сумом і ностальгією зітхнула Варя. Бажання повернутися назад у часі вбивало не лише її.

- Розумію… Нашу з братом хату напевно спалили... Сподіваюся ці душогуби хоча б хрест з материнської могили не розбили, - підхопив зітхання блакитноокий.

- Що ж, сподіватимемося разом тоді, – розбавила тугу Ніна. Варя хотіла вже запитати щось у хлопчика, але застережливий погляд напарниці її відразу заткнув.

Раптом у їхній бік почав йти один із фобоморфів. Варя схопила супутників і різко потягла за ріг будинку. Притулившись до стіни, міцно вчепившись кожен у свій автомат, компанія молилася. Просили, щоб Господь помилував і монстр пішов, не злякавши їх, не торкнувшись. Видно, найпрофесійнішим був саме Святик, бо в той момент, коли він підсвідомо прошепотів "Амінь", чудовисько повернуло в інший бік, плавно йдучи в інший провулок.

- Пронесло... - Варя витерла спітніле від страху за своє життя чоло.

- Йдемо далі? - вирішив уточнити "молодший стрілець".

У відповідь він отримав підтвердний кивок від Варі. Миттєво Тоні прийшла "геніальна" ідея - піти в один із залишених супермаркетів та взяти там консерв. За її словами овочі "вже стоять поперек горла, а консерви - якесь різноманіття". Усі погодились. Дійшовши до магазину пішою ходою, вони обережно пролізли всередину. Все йшло добре. Навіть дуже.

- Ідімо, консерви зазвичай стоять ближче до холодильників, в кінці.

Пробравшись туди, Ніна відкрила свій рюкзак і засипала в нього консерви з полиць. На їхнє нещастя, один фобоморф, що підійшов до каси, помітив їх. Він набув форми гігантського павука. Один постріл і він упав на землю, перетворився на початкову форму тіні і почав розлітатися в небо прахом.

- Хух, пронесло, - видихнув Святик.

- Так почекай, а потім вже говори. Хіба не у вас там кажуть "Не кажи "гоп", поки не перестрибнеш?!" - обурилася Варя.

І правда. Його FN P90 видав достатньо звуку в порожньому просторі, щоб залучити решту монстрів до “розваги”. Дівчина стала на одну з полиць і спритно видерлася нагору старого холодильника. Її приклад унаслідували інші.

І ось... Пройшла хвилина, дві, три... а потім і чотири, п'ять. Було тихо. Лише вітер завивав крізь старі віконні рами.

Тоня вирішила злізти на землю. Вона подала руку іншим її супроводжуючим, допомагаючи їм спуститися. Вийшовши навшпиньки крізь двері, Ніна побачила величезного фобоморфа, що стоїть за метр від неї.