Розділ 5. Де я?

Прояснилося все, тільки тоді, коли знову змінилося. Темне, криваве місце смерті змінилося, на не менш жахливу картину. Порожня протоптана дорога, що повністю поросла бур'янами. Особливо виділялася ромашка з надзвичайно товстою стеблинкою. Навколо нависали порожні, сірі багатоповерхівки з графіті та розбитими вікнами. Вітер завивав у вухах хлопчиків. Вони озирнулися на всі боки з все ще заплаканими обличчями, Льоша встав із землі.

- Братик... Братику, ти як?! Пробач... Вибач мені, що знову захищаєш! І спасибі...

Молодший обійняв шатена за шию, потім простягнув руку. Насилу і зі стоном Святик встав, похитнувшись від болю. Біла сорочка просочилася червоною кров'ю з рани.

Міцно стиснувши маленьку руку, він попрямував уперед, кусаючи посохлі від спраги губи. Плакати не було часу.

Як би не було боляче, як би не було сумно, прикро, страшно, почуття не могли йому дати зупинитися. Адже тоді всі жертви були б марними.

Було тихо. Спокійно хиталися кущі та травинки, нашіптували ніжну мелодію дуби та берези.

- Справді усе добре? У тебе кров! - Альоша йшов поруч, навіть не намагаючись відтягнути руку від брата, розглядаючи його чистими очима, сповнені хвилювання і страху.

- Сказав же - все добре! Кхм… вибач, – прокашлявся Святик. Здається, молодшому нічого не залишалося, крім як замовкнути і крокувати поряд.

- Тобі не боляче? - не стримався малюк.

- А ти як думаєш, Льоша?! Що за питання взагалі! Та й не час теревенити! Не бачиш, ми в якійсь Богом забутих хащах! - терпіння Святика вже закінчувалося. Звичайно йому було боляче. Біль сковував рухи, додаючи неймовірної складності до ходьби. Різко, з-за рогу, вийшло високе темне створіння, що нагадувало одну велику чорну дірку, що набула форми людини та ходить на чотирьох тонких паличках-лапах. Його тіло почало деформуватися, змінювати свою форму. Тварина набула образу московського солдата і почала наближатися до братів.

Ті, не довго думаючи, розвернулися на сто вісімдесят градусів і почали нестися звідти, з усією швидкістю, яку тільки могли розвинути. Шлях їм перегородило друге таке ж створіння. Цього разу перед "бігунами" з'явилася закривавлена копія Льошки з мертвими заплаканими очима.

- Чому ти не врятував мене? Чому не допоміг? Ти ж був так близько! Братику, чому ти дав їм знайти нас! Чому дав померти?!

  Паніка охоплювала братів все сильніше. Особливо старшого.

- Ні! Ні! Ніііііі!..

Руки затремтіли. По спітнілим від жару щокам протікала сльоза.

Пара "ба-бахів" повалила істот, почавши повільно перетворювати іх на попіл, розчиняючи у повітрі.

З густого туману вийшла фігура в масці-протигазі, костюмі з матеріалу УНКЛ-3, зеленому плащі з капюшоном і автоматом Калашнікова напереваги. Незнайомець повільно наближався. У 5 метрах він підняв руки вгору, здається, намагаючись показати, що не несе загрози.

Підійшовши ближче, стрілець оглянув тих, що прийшли. Здивований погляд відчувався крізь тоновані скельця.

- А ви хто, взагалі, малі? Хто вас сюди пустив? Без костюмів тут недовго протягнете. Еге, ще й спину собі схоже роздер. Вічно таких ідіотів рятуй. Щоправда, ви тут перші такі стрьомні, але це не важливо. Пішли вже.

Святик йшов, спираючись на білявку. Піт тік з його обличчя, як дощ, тіло знобило, а голова боліла так, що йому здавалося, що він ось-ось впаде на землю замертво. Втрата крові давалася взнаки. А невідомий рятівник все ще просувався вперед, навіть не зупиняючись. Здається, його зовсім не турбував стан бідолах. Втомлених, брудних, заплаканих.

Вони прийшли у дивне місце. Новий супутник зупинився посеред  стежки, повернувся до газону і постукав по землі. З-під землі почувся жіночий голос. Високим його не можна було назвати, але низьким він так само не був.

- Відкриваю, відкриваю!

Частина землі відчинилася, опинившись лише люком. Внизу з'явився глибокий вузький прохід з неосяжною кількістю тонких металевих сходів. На них стояла дівчинка, років тринадцяти на перший погляд, середнього зросту в такому ж захисному костюмі, правда її обличчя не було закрите протигазом, а хвилясте коричневе волосся падало на плечі. Зелені очі розширилися, коли вона побачила двох хлопчаків, що стояли позаду, вірніше одного хлопчика і напівживого "обірванця".

- А… Привіт, чи що?.. Ти де їх взагалі відрила? - її губи викривилися в здивованій посмішці.

- Довго пояснювати - новенькі... Тягни давай бинти, спирт, ну і все по твоїй спеціальності. - Особистість у плащі кивнула у бік сходів і дочекавшись, коли брати насилу спустилися вниз, зачинила люк бункера. В очах Святика все вже пливло плямами. Спустившись вниз, він сперся об стінку, несамовито намагаючись не зісковзнути вниз.

Компанія опинилась у невеликій кімнаті з білими стінами. На підлозі лежав м'який сірий килим, а над невеликим письмовим столом висіли годинники в дерев'яній рамі і округле дзеркало, поруч стояла підлогова вішалка кольору магнетиту. Біля іншої стіни стояв диван і пара металевих бочок з наліпками хімічної небезпеки. На одній із них сидів високий широкоплечий хлопець на вигляд років чотирнадцяти. У нього було руде кучеряве волосся, що стирчало навкруги голови, ластовиння по всьому блідому обличчю. Одягом він не виділявся, той самий костюм.