Розділ 4. Напад.

Дідусь сів поруч із братами, в його очах блищали іскри турботи.

- Ну що, признавайтесь хто де був і чого ти в річці скупатися вирішив, горе-плавець, - сивий вус чоловіка нагострився, коли він голосно зареготав, але припинив, помітивши насуплене личко Святика. - Ну, не ображайся, ти, у кожного іноді виникають дивні бажання.

Хлопчик хотів вигукнути заперечення, але ситуацію виправив його молодший брат, перебивши його своєю розповіддю:

- Ми з братиком просто заснули в якомусь дивному місці. Там було багато високих будинків! І всі люди такі дивні! Ще там була добра тітка, яка розповіла нам про їхній світ! Може ми були в майбутньому?! Але ж так можливо?! Можливо, діду?!

- Так, якось так і було. Я потім обговорю це з вами, але трохи пізніше, - блимнув очима шатен, натякаючи старому на розмову без дитини. - І що далі з тобою було, Льош?

- Прокинувся я у нашій хаті, під дзеркалом. Голова кругом йде, аж заходиться, а з-за рогу виходить Микита і так знаходить мене, каже, що бігти треба - тебе шукати.

- Я про себе останній розповім, діду, - сказав Святик. Той погоджено кивнув. - Як ви вижили? Адже… я бачив як ваша хата погоріла!

- Діло було так, - він загадково нахилив свою важку втомлену голову і підперши голову, почав говорити. - Прийшли росіяни, значить, в дім мій і кажуть: "Хто ти є? Яка твоя справа, чоловік?". Ну я їм і кажу - столяр я, з дерева штуки різні роблю: скрині, столи, стільці, начиння дерев'яні. А вони мені руки пов'язали, коли все охоплювало вогнем. Відвели в Богом забуту халупу, дали інструмент, та якесь сохле дерево - "Зробити скриню". Залякали мене, сказали що, як розберуться з рештою, так і прийдуть перевірять мої успіхи. Я ж старий уже, але голова все ж таки на плечах! Я мотузку розтер, та й пішов у ліс ховатися, га.

-Оце так, діду! І ти їх так просто обдурив?! – дивувався Льоша. Його наївні губи скривилися в захопленій усмішці.

На це запитання старий лише похитав головою і важко зітхнув. Святослав кивнув головою у далекий кут печери, потріпав світлу маківку молодшого та скинув з себе плед, після чого пройшов туди з сусідом.

- Я думаю, що Льоша правий. Так все і було. Опинилися в дивному місці на землі... Якщо розповідати довгу історію коротко - в те, що ймовірно назвемо "майбутнім", на нас знову напали московити, світ видозмінений і все зовсім по іншому. Здається, вона говорила щось ще, але я не пригадаю… Вибачте... - прикусив губу хлопчик. Помітивши, як він засмучувався через неуважність, його співрозмовник лагідно посміхнувся і поклавши руку на м'яку дитячу щоку заспокійливо подивився в очі.

- Знаєш, що мені в тобі подобатися, шибенику? Ти сильний. Не впадай у відчай і з братом гори загортатемеш. 

Чоловіки повернулася назад. Шатен сів ближче до вогню, накинув на плечі покривало, що створювало таке цінне почуття тепла та затишку. Альоша видерся братові на коліна і ліг йому на груди, укладаючи в міцні обійми. Йому нічого не залишалося, крім як міцно стискати ластовинчаті плечі у своїх маленьких дитячих кулачках. Покрита мозолями рука старшого брата дбайливо пробігла м'якими пасмами.

- Не бійся, все добре. Я тебе не кину. Ніколи і ні за що…

------------------------------------------------------------------------------------

Дні все йшли, тижні йшли в далекий край журавлів і горобини, печера вже не здавалася такою сумною і похмурою. Кожен вихід за грибами та ягодами виявлявся для хлопчиків веселою (а іноді не дуже) пригодою, додаючи трохи гуаші на мокрий тьмяний лист часу, що так швидко минає. Вечір скотився на Україну, накривши все темним ситцем.

Біля входу у сховану печеру стояли два воїна-кацапа та говорили про щось російською:

- Эй, что это? 

Кажется, рычаг. Кто его сделал? 

Брати сиділи, втиснувшийся у далекий кут притулку, молячись Богу, щоб небезпека обійшла їх. Дід узяв у руки поліно, як зброю. Для бою він давно вже непридатний, та що поробити, не здаватися ж, навіть не потягнувши час. Все одно більшість шляхів ведуть в один кінець - смерть, яка щодня стояла чекала їх з "відкритими обіймами".

Вояки стояли зовсім близько, за прихованими шипами дверима. Вони шепотілися, здається вже відшукавши секретний важіль, думаючи, чи варто їм заходити. Але їх цікавість узяла гору.

Важіль нахилився вниз, а кам'яні дверцята повільно відчинилися.

У вухах першого москаля задзвеніло від удара поліном по металевому шолому. Гучний шум ненадовго оглушив солдата.

- Старик… Есь мужнецтва много? Хохол я вижу! С хохлами разговор у нас короток!

Помах сталевого списа і кам'яна підлога була "прикрашена" червоними плямами. З блискучого наконечника, вже витягнутого з трупа, краплями падала густа кров. Під тьмяним світлом смолоскипа, серед темряви, виявилася жорстока посмішка вбивці, сповнена втіхи. Його попутник теж не стримав зухвалої усмішки.

Хлопчики так само сиділи в кутку. Сльози котилися по щоках, а розум кипів від люті. Міцно стиснувши кулак, Святик схопив масивний камінь і жбурнув у вбивць. Той лише з дзвоном відскочив від металевого нагрудника. Здавалося, що сліз його чистих, дитячих і ненависті щирої, не було меж. Він дивився на них глибокими світлими очима, які зовсім втратили колишню іскру.