Назад до себе або розділ 3

Світанок. Сонце встає над горизонтом, а в повітрі витає запах сільської вогкості. М'яка трава вкрита росою, а волосся розтріпує холодний вітер, що пробирає до кісток. Відчувалося легке коливання трави під сонним тілом.

Хтось обережно, але наполегливо тряс Святика в плече. Коли він розплющив свої заспані очі, в них одразу ж вдарив яскравий промінь сонця, що змусив його примружитися. Над обличчям хтось навис. Хлопчикові знадобився якийсь час, щоб зрозуміти що це ніхто інший, крім як дід Микита!

Святик миттю підстрибнув із землі і кинувся йому на шию зі сльозами щастя на очах. Він був неймовірно радий бачити сусіда. Його очі вперше з початку війни засвітилися. А як же інакше, він думав, що дідусь помер! Старий приклав вказівний палець до губ.

- Тихо,тихо, не час для сліз. Бери брата і біжи звідси до лісу. Тут вже зовсім небезпечно. До речі, а Льошка сам то де?

- Ви про що? Він же тут…

Хлопчик озирнувся, але молодшого поряд не було. Почуття тривоги охопило шатена, в грудях швидко заколотилося серце, ніби він не сидів на землі, а біг цілий марафон. Святик схопився і швидко закрутив головою у спробі знайти меншого.

- Та не переживай, ти, так. Знайдемо його. Давай ти підеш ліворуч, а я праворуч. Так то й знайдемо.

Старий поклав свою зморщену руку на плече Святослава і простяг йому карту. Це був старий папірець з трьома позначеннями: у правому кутку розташувався малюнок гори, біля неї було позначення дверей, обведене рожевим малиновим соком замість фарби. Решту простору займали дерева,що позначали ліс.

- Ти в той бік прямуй, що я зазначив, а дорогою дивись навколо. Якщо зі шляху зіб'єшся, не тільки брата не знайдеш, а й сам згинеш у глушині.

Святик здавалося хотів заперечити, але дід лише поплескав його по кучерявій шевелюрі і посміхнувся.

- Не переживай ти так, знайдеться ще. Я про все подбаю, добре? А в лісі якщо стрічки побачиш, не лякайся. Сині - це мої, за ними йди і все буде добре. А на червоні не йди, це москальські. Зайдеш не туди і хто знає, що з тобою буде... Тільки ти йди, а за собою стрічки обривай, нам "хвостів" не потрібно…

Дід Микита зітхнув, а хлопчик у якого не залишалося вибору, окрім смиренності, кивнув, попрощався з сусідом і побрів до лісу, тимчасово сховавши мапу в кишеню.

------------------------------------------------------------------------------------

Практично безперешкодна прогулянка тривала недовго. Закінчилася тоді, коли на горизонті з'явилися дерева. Це були два високі дуби, з могутніми гіллястими кронами. Вони тяглися вгору, в небесну гладь, іноді втрачаючи один або два зелені листки. На гілці лівого дерева висіла червона стрічка, а на правому висіла така сама, тільки синя. Святик озирнувся вже всоте. Він не міг точно згадати слова сусіда. У голові крутилися сумніви. В який бік йому йти? Чи варто взагалі йти кудись, коли його брат зараз десь у невідомому місці, далеко, один... У край зневірившись, хлопчик заплющив долонею очі і навмання вказав сторону. Так як вибору у нього не було, зробивши глибокий вдих він пішов праворуч по дорозі із синіх стрічок. Ішов він, смуги тканинні обривав, оглядався на всі боки, брата виглядав. Вже зовсім скоро він побачив масивний пагорб, порослий гірським мохом і ділянками засипаний камінням. Біля нього текла річка – Дніпро. Святослав дістав карту і підніс її близько до очей, намагаючись точно все розглянути. Знову відвівши її від обличчя, хлопчик почав вдивлятися в гору, де й розгледів невелику доріжку, що веде вгору. Вдалині почулися крики, постріли та звуки ймовірної битви.

Злякавшись, він підійшов до річки і з розгону стрибнув у неї. Опинившись у середині бурхливої течії, він почав гребти до протилежного берега. Довго він плив, сили закінчувалися, а до кінця річки залишалося ще метрів 200, а може, його очі грали з ним злий жарт. Дихання та енергії не вистачало катастрофічно. Все, що міг робити хлопчик, це намагатися хапати повітря відкритим ротом. Незабаром він остаточно почав тонути. Але бажання жити не покидало його. Спроби виплисти нагору, заради хоч одного ковтку повітря, перетворилися на порожні бризки, серед хвиль, вітру і того звучання, якого вже було ледве чути від писку у вухах.

Серце билося як божевільне, груди стискало від напруги. Невдалий вдих – легені миттєво почали горіти пекучим болем.

Святика охопила паніка, він уже почав прощатися із життям:

"НІ-НІ-НІ! Я НЕ ХОЧУ ВМИРАТИ! Я ХОЧУ ЖИТИ, ГОСПОДИ, ДОПОМОЖИ! Я НЕ МОЖУ!" - думки накривали його разом із хвилями.

Йому зовсім не хотілося ось так закінчувати свою історію, але зовсім скоро він не зміг боротися, просто здавшись.

"Ось і все... Кінець... Прощавай, Льошко..." - промайнуло в голові хлопчика перед тим, як він заплющив очі. Кінцівки почали заклякати, а потім він вже ні про що не думав…

------------------------------------------------------------------------------------

У почуття його привели старечі руки, що давили на груди. Хлопчик глухо покашляв і повільно розплющив очі. Кисень наповнив легені, думки повільно збиралися до купи. Зір теж поступово повернувся. Перед його обличчям з'явилася незвичайна картина: Альоша, що кинувся до нього в сльозах, сусід сидить поруч із схвильованою, але щасливою усмішкою, а над ним простяглося нескінченне блакитне небо…