Розділ 2. По ту сторону дзеркала…

Пройшов тиждень. Досить складний, сповнений страшних подій, які назавжди залишаться у дитячій пам'яті. Але також у ньому було багато радісних моментів: купання в озері, що недалеко розташоване від будинку, спільне приготування їжі, ігри. Щодня Святослав думав про те, що він робитиме, коли їх запаси продуктів закінчаться. Майже всі у селі їх вже не мали, та й ділитися не кожен захоче. У цій грі кожен сам за себе.

Як би Святик не намагався, їжа все ж таки закінчилася. На питання нічого не розуміючого Льошки хлопчик не відповідав, а лише відмахувався кажучи, що все чудово.

Як тільки старший уже збирався піти на вилазку за таким бажаним обідом, у двері почувся стукіт. Хлопчик схопив молодшого брата і сховався в один із кутів у темній частині будинку. Біля них висіло овальне дзеркало: гарне, в ажурній дерев'яній брамі. У двері знову пролунав стукіт. Такої сили, що все чим були заставлені двері відлетіло, як і самі двері. Хата була невеликою, так що їхня присутність у такому очевидному місці була швидко виявлена. Святослав сховав молодшого брата за спину. Ще секунда і шатен був би схоплений за комір сорочки, сильною рукою солдата в шкіряній рукавичці. Дзеркало впало біля ніг хлопчаків так, що відбивало лише стелю. Не встигли вони й моргнути, коли опинилися на чомусь дуже твердому, ніби хтось розсипав каміння, а вони лягли на них. Навколо було галасливо. Навіть дуже. Коли хлопчики розплющили очі, вони сиділи в темному провулку, оточені будинками кожен по дев'ять або навіть дванадцять поверхів. Багато людей у незвичайних шатах, якихось грізних металевих коней, незвичайних вивісок дивною мовою, яка була надто вже схожа на рідну мову братів - староукраїнську. Святослав підвівся з землі і простяг руку заплаканому, сповненого жаху Льошку. Звичайно, старшому теж було страшно, але він не хотів показувати це.

З-за рогу вийшло троє високих хлопців. Вони трохи похитувалися і говорили про щось нерозбірливо. Перший був одягнений у стильну шкіряну куртку, джинси та майку із числом шістдесят вісім. Другий з цієї групи носив чорний спортивний костюм, а третій - рвані джинси та пошарпану сорочку. Якщо подивитися на його ноги, можна було побачити розв'язані на одному з кросівок шнурки та різні шкарпетки.

- Чуваки, дивіться якісь дивні хлопці! Вони схоже місцевий музей пограбували! - зареготав перший, найвищий юнак.

- Пхр, - прихрюкнув другий хлопець. - Не, ви, пхр, дивіться які виродки!

Підлітки глузували, а третій навіть кинув у братів камінь.

- Безіть з оть! – крикнув Святик.

Старші хлопці зареготали та знову кинувши каменем у старшого пішли.

- Нічого-нічого, ми ще їм покажемо хто тут виродок, – прошипів Святослав від люті. Слова п'яниць його не зачепили, але сильно розлютили. - Пішли подивимося де ми взагалі…

Хлопчики пішли вулицею, тримаючись ближче до краю дороги, біля будинків. Вони розглядали все навколо, а багато хто розглядав їх, але нічого не говорив.

- Слухай, Святику, а може ми в майбутнє потрапили? У те, про яке дід Іоан писав свій роман? Пам'ятаєш, він мені навіть читав свої чернетки?

Святослав кивнув головою. Ця ідея здавалася дурною, але якщо враховувати те, що їх щойно затягнуло в дзеркало, то, можливо, це й справді так? Погляд хлопчиків упав на гарну дівчину на іншому кінці дороги. Це була красива леді з об'ємною русою косою. Тінь падала на її обличчя, створюючи ілюзію, ніби його в неї зовсім немає. Як би брати не намагалися приховати свого погляду, дівчина помітила їхній інтерес. Вона повернула своє схоже на лялькове личко у бік хлопчаків і м'яко посміхнулася. Святик запропонував сісти на найближчу лавочку біля виходу з гарного магазину. Коли ті присіли, Льошка почав придивлятися до будівлі. Торговий павільйон був прикрашений різними фігурками цукерок і льодяників, а його панорамні вікна - гарними візерунками.

Загадкова незнайомка, яка зачепила братів, тим часом спантеличилася і прощебетала щось чоловікам, які стояли неподалік та підійшла до хлопчиків.

- Привіт! Чи не проти, якщо я присяду поруч? - запитала дівчина.

Святослав лише підтяг до себе брата і мовчки кивнув.

- А ви чого тут сидите? Де ваші батьки? - схвильовано запитала дівчина, коли розташувалася біля хлопчиків.

По щоці Льошки прокотилася сльоза, а Святослав подивився на дивну незнайомку так, що все стало зрозуміло.

- Пробачте мені, будь ласка, - вибачилася дівчина за нетактовне питання.

Старший уже хотів відповісти, але його голос заглушило пронизливе виття сирени, яке змусило хлопчиків закрити вуха. Міський шум доставляв братам дискомфорт і навіть страх, адже так відрізнявся від звичної сільської тиші.

- Ох, знову нам, москалі прокляті, тривогу влаштували. Ідемо в укриття бігом.

Братам нічого не залишалося, крім як пройти за таємничою незнайомкою. Укриттям виявилося підвальне приміщення середніх розмірів, повне пилу та порожніх коробок. У кімнатах на стільцях сиділи люди в незвичайному вбранні. В очі кинулася повнофігурна жіночка в красивому коричневому пальті і світлій шалі. Вона голосно обговорювала когось, не соромлячись називаючи його "хворим дідом". Це вже не здивувало мандрівників, адже здається, у місці куди вони потрапили лайка стала невід'ємною частиною людського життя.