Розділ 1. Новий день або Подарунок

Для хлопчиків ранок почався рано. На світанку, коли яскраве сонце тільки почало з'являтися з-за лінії горизонту, в двері постукали. Наполегливо, голосно, вимогливо. Ігноруючи страх, що накочувався на серце, немов хвилі на причал у шторм, старший з братів підібрався до вікна і обережно визирнув, не промовивши ні звуку. Він одразу заспокоївся, коли побачив їхнього сусіда діда Микиту. Святик підійшов до брата і присів, опинившись на рівні очей Льоші.

- Льошко, сиди тут і нікуди не виходь. До вікон не підходь, я скоро прийду, це дід Микита прийшов.

Хлопчисько встав, підійшов до вікна, став на стілець і спритно вистрибнув на вулицю. Опинившись біля сусіда, він глянув на нього запитливо, бажаючи дізнатися його причину приходу. Але старий нічого не відповів. Він узяв його за руку і відвів до своєї хати. Це була невелика споруда, з дахом, що частково протікав. Ззовні її білі стіни прикрашав гарний квітковий візерунок, а всередині єдиною прикрасою був пейзаж корабля у чорному морі та надбите дзеркало. Сусід поклав свої скуйовджені кістляві руки на плечі Святослава і глянув у його глибокі очі сповнені нерозумінням.

- У мене є дещо для тебе, хлопчику мій. Вибач, не попередив про прихід, але я сподіваюся, ти мене зрозумієш. 

Чоловік відпустив рамена хлопчика, розвернувся до великої скрині, став на коліна і відкрив дерев'яну кришку. Трохи покопавшись, він дістав невелику ганчір'яну лялечку-мотанку.

Лялька була розміром з підліткову долоню. Дід не дав нічого сказати Святику, приклавши вказівний палець до губ, перервав його на півслові.

- Візьми її і завжди носи з собою. Повір вона тобі ще знадобиться. 

Дід вже хотів випровадити його з дому, коли Святик запитав:

- Добре, як скажете ... Тільки ось ви не знаєте, що трапилося з іншими? Тими, хто був у полі?

Вдалині почулися чиїсь крики. Ворог наближався. Тілом пробігли мурашки. Дід Микита виштовхнув хлопчика за двері та підштовхнув до будинку.

- Біжи назад. Біжи додому, не біжи до лісу. Повертайся і будь із братом.

Робити не було чого. Святослав побіг до будинку, перестрибуючи через калюжі, залишені вчорашньою зливою. У будинок він потрапив так само – заліз через вікно. Опинившись у коридорі, він міцно зачинив кватирку і підбіг до фігури молодшого брата, що сидить у кутку. Хлопець сів поруч і притис до себе в обійми.

- Льоша, я тут, не бійся, - прошепотів Святик, нахилившись над дитячим вухом, у спробах заспокоїти молодшого.

Вітер розгойдував тополі за вікном, гнув величні гілки до землі. Птахи знову перестали співати, злякано розлетілися подалі. Святослав відчував, як тремтить від переляку брат. Свист вітру перебивав російську говірку за рогом. У думках було лише одне питання: "Чому дід Микита сказав бути тут? Московити буквально за стіною, у лісі був би шанс на порятунок. Якщо вони прийдуть сюди, тоді нам точно кінець. Ми нічого не зробимо проти озброєних чоловіків". Страх обковував тіло, не давав дихати, серце завмирало при кожному шурхотінні.

Було страшно уявити, що сталося з улюбленим сусідом, до якого вони вже встигли прив'язатися. З самого дитинства, вони ходили до нього. Чоловік грав із ними та ділився досвідом. Дід Микита був столяром. Він робив вироби з дерева і часто вчив хлопчиків простим речам із його справи.

Незабаром голоси припинилися, розсіялися ніби їх і не було. Святик потроху заспокоївся, посидів ще трохи, послабив хватку, відпустив брата і піднявся на ноги. Він простяг свою бліду руку Льошці, допомагаючи підвестися.

- Пішли поїмо, добре? Я їсти вже хочу! - сказав хлопчик, крокуючи на кухню.

- Це мама приготувала, перед тим як... Ну, ти знаєш... - прошепотів хлопчик, ледве ворушачи губами. Льоша дістав із печі трохи теплий казан з картоплею. Згадувати було боляче, але мовчати хлопчику не хотілося. - Що тобі дід Микита сказав?

- Та нічого особливого... Ми просто поговорили і обмінялися новинами. Нічого нового… - Святослав видавив з себе маленьку криву посмішку. Він щиро дбав про брата, боявся його втратити, але на думку лізли лише погані думки. Посміхатися не дуже й хотілося. Хлопчик простягнув Льошці дерев'яну ложку, а одну взяв собі. Він опустив ложку в посудину, виловив частину блюда і опустив до рота.

- Як думаєш, це надовго, Святику? - Наминаючи черговий шматочок картоплі, запитав блондин.

- Не знаю. Але я вірю в наших. Мені здається вони швидко проженуть московитів. Наше завдання тільки не знайти проблем на свою голову, - зітхнув Святик. - Мені цікаво ще, що сталося з тими, хто був тоді на полі, зі мною на гульках.

Льошка нічого не відповів. Він наївся і чекав на вказівки старшого брата, вичікував поки він скаже щось цікавіше.

- І справді… цікаво, - пробурмотів він. - Святику!

- Чого тобі? – запитав Святослав. Він уже доїв і готувався вийти помити посудину – вилізти з хати та витягти води з колодязя. 

- Думаєш тут безпечно? - спитав тихо Льошка. 

Шатен знову зітхнув. Він не міг дозволити собі лякати брата правдою. Їхній будинок був таким же небезпечним, як і в принципі всі місця в окрузі. Бігти їм було нікуди. Ніхто не притулив би двох жалюгідних хлопчаків за межами їхнього села. Далеко їм не втекти,  їх скрізь знайдуть.