21. Не рядова

Хтось бере мене під лікоть, і я курсую на злагодженій колективній хвилі. Спочатку до ліфта, потім на вулицю.

Там уже чекає кілька автівок таксі.

Компанія розпадається на гуртки. Частина метушливо розсаджуємося в машини, частина чекає на свої замовлення.

– Наталко, Марто, можете поїхати зі мною, – гукаю до дівчат із бухгалтерії, що стоять поряд, і витягаю ключі.

– Краще зі мною, – перебиває пропозицію бос.

І, звичайно ж, панянки обирають компанію Демченка. Переглядаються та з кокетливими смішками прямують до його машини.

Ну добре… Не судитиму їх за цей вибір. Тим паче, що й авто в керівника комфортніше за мою робочу конячку.

– Почекайте секунду, – наздоганяє мене широкими кроками та невагомо зачіпає передпліччя. Зупиняюсь. – Насправді моє запрошення стосується і тебе, Юліано.

– О, – не знаходжу кращої відповіді. – Але ж…

– Навіщо тобі зайвий клопіт із паркуванням? Пити я не збираюсь, тому завезу, коли й куди скажеш. А ти зможеш спокійно відпочити.

– Але в понеділок…

– З мене таксі. Будь ласка, – стріляє очима собі за плече, – не залишай мене віч-на-віч із голодними самицями. Ти ж знаєш, яке на мене полювання відкрили всі холостячки офісу? По-дружньому прошу.

– Емм, гаразд, – уже дорогою до його мерседеса приходить думка, що чоловік із власної волі погодився на гулянку й сам запросив підвезти дівчат.

Але висловити сумнів не встигаю.

Марк питає, як справи в Каро. І поки відповідаю, м’яко обходить мене збоку та підводить до переднього пасажирського. Знімає сигналку та, притримуючи долоню на моєму поперекові, широко розтуляє дверцята.

Яка делікатна домінація!

Не встигаю оговтатися, як опиняюся в салоні його авто.

– Прошу, дами, влаштовуйтеся, – відходить виявляти галантність до колежанок.

Вони грайливо сміються.

Проте в дзеркалі заднього виду ловлю від бухгалтерок невдоволені та кривуваті гримаски. Їм дістаються місця позаду.

– То що, кажеш, Каролінці там подобається? У таборі? – сідає за кермо та продовжує перервану розмову. – А умови які?

– Це сучасний комплекс відпочинку виділив територію. Кімнати на трьох, харчування з меню ресторану. Але головне, що вихователів вистачає, бо групи невеликі. І носії мови є.

– Чудово. Без англійської зараз як без рук. Не складно малій? Хоча вона в тебе ще та батареєчка підвищеної потужності.

– Так помітно? – хмикаю на його характеристику.

– Це ми про доньку Юліани Вадимівні, – ледь обертається і пояснює пасажиркам.

– Зрозуміло.

– Ми здогадалися, – трохи напружено відповідають.

Марк, наче не помічає їхнього настрою, і далі розпитує мене в розслабленій довірливій манері. А я не можу не відповідати. Про Каро я здатна говорити без зупину.

Біля закладу, коли підходимо до чорних скляних дверей під вивіскою, притримує мою руку та зізнається:

– Я дещо перебільшив наш зв’язок. Тебе це не образило?

Прислухаюся до себе.

– Та ні. Ми ж нічого такого…

– Інколи втомлююсь ввічливо ухилятися від нав’язливих залицянь. Сьогодні саме такий вечір. Тож… побудеш моїм захисним талісманом?

– А це як?

– Сідай поруч. Я слідкуватиму за твоїми напоями, а ти вдаси, що тобі цікаво спілкуватися зі мною. Посилиш такий тягар? Це не зіпсує твій вечір? – усмішка несміливо блукає чоловічими губами.

– Буде складно, – мене зворушує його самоіронія. – Проте я погоджуся… в обмін на прихильність на майбутньому екзамені.

– О! Бачу, з’являється хист до пошуку вигідних рішень. Думаю, тобі не знадобиться моя протекція, але підхід схвалюю.

Під невинні професійні кпини заходимо до приміщення. Воно затемнене, гучність із колонок балансує на межі прийнятного діапазону.

Панночка у вечірній сукні на підсвіченій сцені-постаменті красиво розтягує слова відомого саундтреку.

Ух! У неї гарно виходить – аж мурашки біжать шкірою на низьких нотах.

Від одного зі столиків біля круглого дивану нам активно сигналять. Сідаю поряд із Марком, як домовлялися.

– Так! На цей круг ми вже вибрали. За вами наступний, тримайте, – не встигаю зорієнтуватися, як мені на коліна опускається пухка тека з файликами всередині.

– Це що? – дивлюсь на алфавітний покажчик на першій сторінці. Різними мовами! Гортаю далі, вихоплюю очима кілька знайомих рядків назв. Пісні. – Каталог? Ми що в…

– Караоке, – підтверджує мою здогадку Демченко, – і, щиро кажучи, я теж вражений, бо прослухав місце призначення. – Говорить зі смішком і посуває до себе буклет меню. – Що ти будеш?

Оце так п’ятниця в мене намічається.

Не рядова!

Вирішую, що для сміливості не завадить трохи випити. Але лишень один бокал вина.

Наш столик швидко заставляють напоями, широкими тарілками з фруктовим, сирним і м’ясним асорті. На сцену виходить Марта, співає грайливу пісеньку Монро про поцілунки, зриває шалені аплодисменти.

Коли знову підходить черга, до мікрофона береться сама Світлана Мороз. Не всі ноти їй піддаються, але артистичність і впевненість у собі згладжують огріхи.

Я тихенько підспівую з місця і хитаюся в ритмі знайомих мелодій. Але так і не наважуюсь на виступ. Згодом, чи то від гучної музики, чи то від терпкого червоного вина скроні починають боляче пульсувати.

– Мені треба на повітря. А краще додому, – зізнаюсь Марку, що не полишає мене увагою весь вечір. Як і обіцяв.

– Чудова думка. У мене був довгий день, який почався в іншій країні. Тож підтримаю.

Демченко замовляє ще дві пляшки своїм коштом – своєрідні відкупні – і ми залишаємо заклад. Компанія вмовляє нас лишитися недовго, перемикають на черговий тост і наступного виконавця.

Ох! А на вулиці так гарно.

Дорогою мене ще більше розм’якшує випитий алкоголь. Напруга людного місця та гамору відступає. Згадую улюблений трек і не помічаю, коли починаю його мугикати. Тихенько, на рівні ультразвуку.