20. Проїхали

Чергова п’ятниця. Я знову збираюся додому, і знову на мене там ніхто не чекає, крім голодного кота. Та цей раз мене не лякає.

Дочка розважається в літньому заміському таборі, і в неділю ми побачимося. Батьківський день. Діти готують виставу за Пітером Пеном. Кароліна гратиме Дзінь-Дзінь. Хто б сумнівався?

Мабуть, кращої акторки на роль доброї, але впертої та емоційної феї не знайти.

На заставці в мене її силует у довгій сукні з блискучими, підсвіченими ліхтариками крилами. Вихователі сфотографували на репетиції.

Торкаюся екрана, щоб зображення стало яскравіше.

«Потрібно лише трохи чарівного пилу і віра, щоб злетіти."

Сподіваюся, у моєї дівчинки збереглася віра в цей світ.

Про тата вона не згадує. І не розмовляє з ним. Знаю, що він їй дзвонить періодично та надсилає якісь пакуночки. Складаю їх у дитячій на окрему поличку. Каро їх досі не чіпала.

Серце стискається вже від майже звичного болю. Майже. Але до нього неможливо пристосуватися.

Знаю, що Каро дуже тужить за ним, навіть якщо не показує та досі злиться.

Часом у неї такі сумні та по-дорослому втомлені очі. Коли приходить до мене ввечері та зізнається, що не може заснути. Тоді ми міцно обіймаємося та обговорюємо приємні справи на наступний день, десерт, який приготуємо вдома чи пригадуємо сюжети її улюблених історій.

Майбутня подорож у грандіозний парк розваг – теж безвідмовна тема для підняття настрою.

Кароліна готується, наче Колумб до відкриття нових земель. Намалювала мапу атракціонів, які хоче відвідати. Персонажів, з якими зробить світлини. Наразі підбирає одяг, у якому було б зручно крутитися на карколомних віражах і, одночасно, гарно виглядати на фото.

Мої приготування дещо приземленіші – відкладаю кошти в спеціальний конвертик. Там небагато, бо щоденні витрати та інші нагальні потреби теж не чекають.

От, наприклад, завтра приїде нове ліжко для Каро. Уже дорослої конструкції, а не рожева подоба казкового будиночка. Ще й шафа не завадила б. Більша та зручніша.

Зітхаю, підраховуючи свої фінансові можливості.

Проте шафа – це не річ першої необхідності. Розберу речі, які донька не носить, тож і місце з’явиться.

Отже, вихідні розплановані.

Тому, коли дзвінкий жіночий гомін наближається до мого кабінету, а Світлана заглядає із закличною усмішкою, впевнено хитаю головою.

– Та що ж це таке! Ти коли собі дозволиш розслабитися, га? – журить із докором.

– Та я не напружуюсь.

– Ну добре, раніше я тебе могла зрозуміти. А тепер? – Світлана заходить до кабінету повністю, спирається стегном на спинку стільця. – Що тебе стримує?

«Моральні принципи» – могла б відповісти. Але після рокової ночі не маю на те права.

– Просто настрій не той. Хочеться чогось більш… – спокійного та родинного. Прасувати постільне під звуки футбольного матчу, який дивиться чоловік? Проїхали цю станцію. – А, знаєш? Я, мабуть, приєднаюся. Тільки ненадовго.

– Оце діло! Збирайся, я ще до Демонюги нашого загляну. Йому веселощі теж не завадять, засмучений, наче піп у пісну неділю. Розгубив десь усіх своїх бісенят.

Ой! Це вона про Демченка.

Після нашого «дружнього» вечора минуло два тижні. За які ми більше не спілкувалися так невимушено. Та де. Взагалі не бачилися.

Спочатку я оформила кілька днів «власним коштом», щоб надолужити втрачений зв’язок із дочкою. А потім виконавчий поїхав у відрядження вести переговори з новими постачальниками.

Не знала, що він повернувся.

Зупиняюся біля невеличкого дзеркала на стіні та починаю куйовдити волосся. Ой, ні. Краще вже як було – тепер намагаюсь випрямити пасма пальцями.

Прискіпливо оглядаю однотонну сіру сукню та світлий діловий піджак. Зручний та стильний комплект зараз здається мені невиразним та недоречним.

Я ж не знала, що доведеться пхатися в якесь тусовочне місце. Можливо, яскравий акцент виправить ситуацію?

Згадую, що в мене є тюбик помади, який подарувала Світлана. «Занадто» – подумала я тоді, подякувала й кинула кудись… Риюся в шухлядках. І знаходжу!

Трохи більш задоволена своїм виглядом виходжу в коридор, аби почути жіночий хор голосів. На всі лади вони підлесливо вмовляють Демченка скласти їм компанію. Тобто нам.

– Будь ласка, Марку Сергійовичу.

– Ми за вами скучили.

– Розкажете, як там Італія поживає.

– У понеділок усі про те почують. І навіть відчують, – його глибокий і соковитий голос має більше хрипкуватих ноток, ніж зазвичай. – У нас додасться дві лінійки декоративного паперу. І одна друкарського. Тому бережіть мозкові клітини й готуйтеся складати новий іспит.

– Отже, ви уклали договір на співпрацю? Це треба неодмінно відсвяткувати, – хитрою лисичкою лепече Світлана.

– Дякую, любі пані. Я б із задоволенням, але ще після дороги…

Від протягу двері мого кабінету гучно грюкають, народ обертається на звук. Дехто здивовано мене розглядає. Дехто питає, чи я теж іду з ними.

– Так, привіт усім, кого не бачила. Я готова. Куди сьогодні?

– А й дійсно, я не уточнив, куди ви мене запрошуєте, – прочищає горло Демченко, не відводячи від мене темних очей.

Відчуваю його погляд важкими хвилями напруги, що подорожують тілом вниз і вгору.

Довкола гомонять колеги. Я нічого не чую. Наче мої вуха налаштувалися виключно на низькі тони. Кожне слово боса лине, здається, лише до мене.

– Чудовий вибір. Не був там. Уже йдемо?