19. Друг

– Марк, познайомся, це моя донька Кароліна. Каро, Марк Сергійович – мій керівник і друг, – не уточнюю, як довго триває між нами другий статус.

Сама не можу визначити. Але точно не брешу. Бо, дійсно, відчуваю полегшення від того, що він відгукнувся на прохання. Приїхав. І наче привіз мені жменьку впевненості… і квіти.

– Варто було приїхати, щоби почути це від тебе, Юліано, – вкладає мені до рук букет.

– О, дякую, вони неймовірні, – притискаю оберемок ароматних рожевих лілей, білих троянд і ніжних бузкових дзвіночків.

Вишукані. Свіжі. Шикарні.

Я б собі взяла п’ять гербер чи щось на кшталт. На такі не розраховувала, але про ціну потім спитаю. Людина старалася, тож щиро милуюся чарівною композицією.

– А це тобі, Кароліно. Приємно познайомитися, можеш називати мене просто Марк.

Він робить крок уперед, схиляється і передає доні пакунок.

– Випадково підслухав, що ти любиш грати на телефоні, тому тут…

– Не кажи, хай сама розгорне, – зупиняю пояснення та рятую Каро сюрприз.

– Дякую, – кладе коробку на найближчий стілець і без жалю накидається на упаковку. У різні боки летять клаптики блискучого паперу і стрічки.

Я тим часом ступаю ближче до чоловіка та шепочу:

– Ми ж на книжку домовлялися…

– Та ну, яка дитина оцінить таку нудоту? Я хотів справити гарне враження.

– Якщо чесно, я намагаюсь обмежувати її час із гаджетами…

– Ма! Дивись! Я такий у Діаниного брата бачила, але цей… Ой, з підсвіткою? Круто!

Марк переможно смикає бровами. А я лише закочую очі.

– Що це взагалі таке?

Вони переглядаються, наче давні знайомі, а я – невиправно відстала в розвитку людства гілка.

– Сюди вставляєш телефон, – береться пояснювати Каро й лізе за своїм для наочності.

– Геймпад, – коментує Марк.

– Тут ці кнопочки все регулюють.

– Вбудований ергономічний джойстик і пасивна наскрізна зарядка. А це значить, що можна грати…

– І телефон зарядиться в цей час! – закінчує думку з оглушливим і радісним вереском.

Ого! Вони наче однією мовою розмовляють. Якою я володію слабко.

– Я не знала, що таке буває. Але я його дуже-дуже хотіла. Дякую, Марку. Ти – мій улюблений мамин друг! – підстрибує на місці від нетерпіння, поки Демченко прилаштовує її телефон між панельками пристрою.

Що відповідає їй бос, не чую, бо десь збоку лунає перший вибух феєрверка.

Мала зойкає та з міцно притиснутим до грудей подарунком біжить до поруччя веранди.

Ну що ж… З подарунками Марк розщедрився. Аж занадто.

Така штука і близько не коштує, як жодна якісна книга. Сподіваюся, мій новий друг не буде проти, якщо я віддаватиму йому борг частинами.

Завантажена калькуляцією, йду за Кароліною. Відчуваю, що Марк стає за моєю спиною. Торкається плеча.

– Щось не так?

– А? Ні. Усе чудово. Зараз подивимося салют і можна рушати додому.

– Юліано, – відвертає мене від вечірнього неба, обережно провівши пучкою великого пальця вздовж щелепи. – А тепер спробуй ще раз. – Тихо просить. – Тобі не сподобалися подарунки? Чи щось інше.

– Вони, ем… занадто. Я не впевнена, що зможу розрахуватися одразу…

– Не думай про це. І навіть не намагайся нічого повертати – я не візьму. Але якщо хочеш справедливості, дружнього поцілунку вистачить, – вказує пальцем на свою щоку.

– Ох. Ну… Зараз?

– Коли забажаєш, – усміхається, знімаючи напругу.

І я вже хочу, тому що відчуваю, що він справді не тисне, а чесно чекатиме, скільки випаде, на цей цнотливий вияв симпатії.

– Я нічого не бачу! – розбиває довгу мить між нами ображений голос Каро.

Гості, що вийшли на галявину закривають їй огляд. Мала намагається видряпатися на дерев’яну балку, коли Марк підхоплює її та садить собі на плече. Легко й невимушено.

– Краще?

– Так! Супер. Дякую, Марк. Ого! Ви бачили, який великий? – зачаровано крутить головою на різнокольорові парасольки, що спалахують над нами.

Всередині мене теж розквітає щось тепле та світле.

Чи не вперше за довгий час, твердо вірю, що все налагодиться та загоїться. Що я впораюсь. Зможу бути щасливою в новій версії себе.

Із задоволенням прислухаюся до тендітної вібрації в грудях. Вона посилюється, коли дивлюсь на радісну дочку та уважного, надійного та безвідмовного Марка.

Тихенько зітхаю від полегшення.

Як добре, що він тут. Що потішив і розрадив мені цей вечір.

Здається, уся увага присутніх прикута до неба. Тож не соромлюсь прихилитися ближче до чоловіка, стати навшпиньки та легенько торкнутися шкіри трохи нижче кутика його губ. Вище не дотягнутися без його допомоги.

Повільно кладе руку на моє плече та нахиляється, щоб тихо промовити:

– Сподіваюся, ти небагато випила за вечерею. Бо інакше я маю жорсткий намір припинити тебе негайно.

– Не пила зовсім, – запевняю і чогось шаріюся, наче ті лілеї.

– Тоді приймається, – його пальці ковзають вздовж моєї руки та стискають долоню. Відчуваю, яка вона прохолодна, порівняно з його теплою шкірою. – Змерзла?

– Трохи.

І він накриває мої пальці згори своїми. Так і стоїмо, зчепившись-обійнявшись між собою – Каро, Марк, я, чепурний букет квітів і ще якась сучасна штука для телефона.

Але я знову помиляюся – розумію, коли кидаю погляд уперед.

Один із гостей не переймається кольоровим видовищем, хоча відчайдушно шукав нових фарб зовсім недавно. Він дивиться в наш бік. Сутінки приховують більшість знайомих рис, проте одне я знаю чітко. Навіть натяку на усмішку немає на його обличчі.