18. Визнавати помилки

Штовхаю вазочку зі свічкою далі від себе. Тепер вона чітко на центрі стола. Пляшечку з мінералкою ставлю поруч. Беру в руки графин з лимонадом і хочу продовжити оборонну лінію, проте це виглядатиме як спроба загородитися від парочки навпроти.

Наливаю рідину в келих і повертаю посудину на місце.

Нервово дивлюсь на телефон.

Минуло пів години.

Тихенько зітхаю.

За цей час за столиком я провела лише кілька хвилин. Проте вони тягнулися, наче стара засохла цукерка, яку хочеться швидше виплюнути, ніж проковтнути.

Від картини милування закоханих мене рятувало спілкування з Каро, її друзями та іншими гостями.

Потім я ретельно вивчала галерею історичних світлин родини Бондарчуків, яку організатори розвісили вздовж стін на золотисті прищіпки. Від чорно-білих світлин, де вони ще студенти й неодружені, до сучасних знімків. Гарно придумали. Креативно.

Я навіть танцями не нехтувала: подарувала один старшому брату Андрія та хрещеному Каролінки. Добре, що чоловіки виявилися чи то тактовними, чи то неуважними, але мовчали щодо лоскотної теми.

Я б ще охоче потинялася тією алейкою за рестораном, проте вечір сунеться до фіналу, тож всіх запросили на свої місця.

«Молодята» вже розрізали святковий торт і повторюють ритуал годування одне одного під загальні оплески та смішки. Офіціанти розносять десерт гостям, пропонують чай чи каву до нього. Отримую тарілку, відламую кілька шматочків шоколадного бісквіта і з відчуттям виконаного обов’язку відкладаю виделку.

Обертаюся на дитячий стіл і знаками даю зрозуміти Каро, щоб швиденько розібралася зі своєю порцією. Складає пальчики в слухняне «окей».

– Бачу, ви поладнали? Це тішить, – зауважує Андрій, коли сідаю рівно. – Як тобі вдалося? Бо мене так і не підпускає.

– А ти намагався? – дивуюсь.

Не помітила, щоб він робив спроби. Тільки здаля дивився на доньку із серйозним виразом обличчя. Вона ж обходила його стороною та старанно вдавала, що не помічає.

– Кілька разів. Раніше. Сьогодні вирішив не провокувати на негатив. Вона й так занадто збуджена.

Ще раз, більш уважно, розглядаю Каролінку.

Ну, так.

Резиночки ледь тримаються на волоссі – знак того, що вона активно намотувала пасма на пальчики. Робить так, коли хвилюється. Щоки розчервонілися плямками. Міміка дещо перебільшена. Ось вона сміється і ляскає двоюрідного брата в плече, а за секунду вже сконцентровано розглядає візерунок своєї тарілки. Зиркає в наш бік пораненим звіром – і знову в телефон скляним поглядом, наче зовнішнього світу не існує.

Дарма я лишилася – шкодую. Треба було одразу забиратися в спокійне та безпечне місце. Не піддаватися на примху ображеної дитини.

– Ми поговорили, – знімаю сумочку зі спинки стільця. Можливо, вдасться умовити її піти раніше. – Про все, що сталося. У загальних фразах, звісно, без подробиць. І Каро погодилася повернутися додому.

Андрій чіпко дивиться на мене потім за моє плече – на дочку. Повільно киває.

Підводжусь, дякую свекрам за запрошення, ще раз вітаю їх зі святом і вже збираюся залишити компанію, коли чую від Андрія:

– Скажеш, коли вона буде готова побачитися зі мною?

– Так. Але… Не думаю, що це станеться скоро.

– Чому це? – між його бровами збирається напружена складка, а пальці щось нерівно вистукують кісточками об стільницю.

– Вона не хоче… Думаю, вона обрала свою сторону.

– Сторону? – перепитує хмуро.

Знизую плечима та розвертаюся. Стілець позаду мене гучно скреготить. Краєм ока бачу, що Андрій теж підвівся. Наздоганяє та відчутно стискає мій лікоть.

– Почекай, треба поговорити, – направляє мене до вже знайомої галявинки поза верандою.

Овва! Ось і час знайшовся, і бажання з’ясувати подробиці. Та не знаю, чи це зарадить ситуації.

– Давай, тільки без цього, – смикаю рукою та даю зрозуміти, що мені неприємні його дотики.

– Як скажеш, – відпускає, на мить підтиснувши губи.

Далі йдемо на відстані кроку.

– Поясни, що відбувається? – промовляє з притиском, коли опиняємося на умовній самоті. Звуки музики та дзвін посуду долинають фоном. – Каро вісім. Як вона могла обрати чиюсь сторону? Ти ж казала, що ми залишимося в рівних правах. Що для дитини нічого не зміниться.

– Схоже, я помилилася. І багато в чому, – не відводжу погляду. Насправді так вважаю і визнаю, тож слова даються легко. – Життя виявилося складніше та хаотичніше, ніж я собі спланувала.

Невесело хмикає.

– Це така помста мені? Не дозволиш бачитися з донькою?

– Та ні, ніхто не забороняв тобі це робити до цього часу.

– Я ж казав, що був тимчасово зайнятий. А коли приїздив, вона наїжачувалася та мовчала, або тікала світ за очі. Думав, ти розберешся і підкажеш, як найкраще все пояснити.

– Не підкажу. Налаштовувати проти тебе не збираюся, але й силувати Каро до того, чого не хоче, теж не буду. Я не можу вплинути на її реакцію. Радію, що хоча б зі мною помирилася. Зараз вона не має бажання з тобою спілкуватися. Можливо, з часом…

– Ти впевнена?

– Ні, Андрію, я більше ні в чому не впевнена. А тепер пробач, – помічаю постать, що впевнено розрізає простір між столиками. Костюм, широкі плечі, оздоблені зеленню квіти в пишному букеті і святково запакована коробка з великим малиновим бантом – усе при ньому. – У нас ще є плани на вечір, тож бувай.

Поспішаю до Демченка, що зупинився на центрі веранди та сканує присутніх з висоти свого зросту. Бачу, як до нього підходить Олександр Максимович, і пришвидшую крок.

Саме в цей час лунає оголошення про салют.

Дійство має відбутися з хвилини на хвилину. Починається метушня, багато гостей лишають свої місця, підходять до краю майданчика, хтось виходить з-під накриття на галявину. Мені на зустріч. Втрачаю серед натовпу Марка й із нетерпінням пропускаю потік людей, буквально проштовхуюсь до ресторану.

Звідки цей ажіотаж? Хіба ніхто не бачив феєрверків?