17. Нова емоція

«Вітаю, Марку Сергійовичу, вибачте, що турбую у вихідний. У мене до вас невеличке прохання…»

Яке ж воно «невеличке»?

Ні, краще так: «Пам’ятаєте, ви хотіли неформально поспілкуватися? Так от, сьогодні з’явилася можливість зробити це в дружньому колі. Родинному. Одразу з ватагою моїх родичів та знайомих.»

Дурня якась. Занадто заплутано та незрозуміло.

А ще про квіти та подарунок треба попросити.

Я не зможу.

Викликати когось іншого? Не Демченка? Каро ж не в курсі, з ким я запалювала того вечора в барі…

На мить відчуваю піднесення, аж допоки не усвідомлюю, що чоловіків-друзів, не пов’язаних з Андрієм, аж цілий круглісінький нуль!

Лише дядьки-сантехніки та вантажники на годину в довіднику.

Запросити когось зі знайомих-знайомих, кого сама ніколи не бачила, – ризиковано. Та й не хочу вдаватися до таких постановок. Це вже скидається на відверте інсценування, а не на спробу бути щирою із собою та оточенням.

А Марк… Сергійович… У костюми, сорочці та зі своєю спортивною фігурою чудово б виглядав на цьому святі. Не менш приголомшливо за Анастасію Великооку.

Уявляю його впевнену та гнучку ходу до мене крізь повну гостей залу з оберемком справжніх квітів у руці – і всередині жевріє пломенисте, солодко-гірке відчуття. Це зловтіха?

Неоднозначна на смак емоція. Нова для мене. Пекуча. Яскрава. Азартна.

Ну, зрештою, а що я втрачаю, якщо просто подзвоню йому?

Можливо, бос чимось зайнятий і банально не візьме слухавку. Чи за містом. Плаває в басейні, а мобільний під рушником.

Тоді із чистою совістю відкину цю вимогу та домовлятимусь з Каро на щось інше.

Не сидітиме ж вона там вічно?

На крайній випадок ще є рятувальні служби з розкладними драбинами та гумовими батутами.

– Ти дзвониш, ма? Хай поспішає. Я хочу поїсти тортик, – нагадує терміновість своїх вимог.

А-р-р!

Я теж хочу їсти тортик, салат, курку, фрукти. І відчувати смак, голод і насолоду від насичення. Спокійно засинати і прокидатися з усмішкою, тому що тепле худеньке тільце залазить під укривало для вранішніх обіймашок. Для цього всього мені потрібна одна вередлива та вперта дівчинка. Конкретно оця!

– Ну, дивись, – фаталістичним рухом вихоплюю мобільний зі свого клатча та швидко гортаю контакти. Пальці дрібно тремтять від надлишку нервової напруги. Знаходжу потрібне ім’я та задираю голову: – Каро, я вже дзвоню! Але ти маєш зрозуміти, що в житті не буває завжди так, як ти хочеш. Якщо людина відмовиться все кинути, влізти в костюм у свій вихідний і приїхати, що тоді будемо робити?

– Чому відмовиться? – навіть відривається від екрана. Не думала про таку можливість?

– Не знаю, Каро. Може він захворів, кудись поїхав. Чи посадив телефон на всяких дурнуватих іграх, а зарядка загубилася. От у тебе зараз, до слова, скільки батареї лишилося?

– Ой… – чую як розчаровано зітхає.

– Ну от, тому я подзвоню і спитаю, але ти після цього одразу…

– Алло? Мене хтось чує? – тихо-тихо, проте впізнаваним голосом долітає з динаміка.

Опускаю погляд – Марк Демченко на зв’язку! Уже секунд десять як.

Ох!

Комедійний серіал «Юліана, та її невміння користуватися мобільним». Серія друга. Чи третя? Але, відчуваю, точно не остання.

Підношу апарат до вуха.

А промову-то я не склала.

– Марку Сергійовичу, м… Тобто, Марку… Вибачте, що так раптово. Але в мене до вас прохання. Ем… До тебе. І воно велике… але якщо це недоречно.

– Щось ще, окрім того, що я маю бути в костюмі й кудись приїхати?

Швидко вентилюю легені. Він чув нашу суперечку. Ну, можливо, так навіть краще. Залишилося тільки додати кілька деталей.

– А ви б могли зробити це для мене? Зараз?

– Без проблем, – відповідає швидко та чітко. Жодного здивування в голосі. Навпаки, якась м’яка вібрація, схожа на затамовану усмішку. – Якраз видався вільний вечір. І за костюмом діло не стане. Кажи адресу.

– Боже, мені так незручно, – від реальності цього сценарію мене прибиває хвилею ніяковості. – Просто донька захотіла познайомитися з моїм… новим керівником і другом. А ми з нею зараз у напружених стосунках. І тому… Вибачте, що займаю ваш час. Річ у тім, що…

– Мені не складно, Юліано. Заспокойся. І, прошу, давай без офіціозу. Радий, що ти наважилася звернутися по допомогу. Ми ж так і домовлялися, хіба ні?

– Так, – мої плечі відпускає, у грудях розв’язується тугий вузол. Сідаю на таку доречну лаву, бо тіло просить відпочинку після адреналінового спалаху. – Дякую.

– То де вас забрати?

Диктую адресу.

– Якщо можна, то швидше.

– Зрозумів.

– Він приїде? – перепитує Каро, небезпечно нахилившись зі свого гнізда.

Енергійно киваю та вказую на землю.

– На твоє щастя, погодився. Тому злазь, будь ласка. Швидко й обережно!

– Ти про подарунки не сказала, – відкидається назад на гілку, а в мене шлунок перевертається від її піруетів.

Хвостом вона там тримається, чи що? Мавпеня мале!

– Подарунки? – уже впевненіше усміхається Демченко в слухавку.

– Так… Тобто один подарунок для моєї дочки. І для мене… невеликий букет якихось квітів.

– Великий! – вносить коригування вухата та нахабна мавпа!

Господи, за що мені такий сором?

– Записав, квіти та щось для дівчинки… скільки їй?

– Вісім. Але можна суто символічне. Книжку чи альбом для малювання.

– Ні, я хотіла щось круте! Трюковий самокат, наприклад.

– Кароліно! Май совість, – вривається мій терпець, і я видаю дуже-дуже спокійним тоном, від якого зазвичай найбільше біжать мурашки спиною: – Я відійду, аби спокійно поговорити, а коли повернуся, маєш бути на землі. Інакше – жодного Діснейленду. Зрозуміло?

Мугиче приречено, а я прямую в гущу заростей. Треба було одразу відійти! Цей сеанс тристоронніх переговорів добряче мене виснажив. А це я ще до спільного столу з колишнім не дійшла. Треба берегти сили, вечір тільки починається.