16.2

– Каро, а може ми купимо тортик дорогою і вдома поїмо? – уже складаю план нашої непомітної втечі через кущі.

– Ні, я хочу лишитися. Коли стемніє, буде салют. А ми з Каріною та Лесиком ще погратися хотіли.

Це її двоюрідні з боку чоловіка. Близькі за віком. І так, коли зустрічаються, їх не відтягнеш одне від одного.

Хоча останні рази їхнє «пограємося» виглядає як «сидимо поруч кожен у своєму гаджеті та інколи перемовляємось». Що поробиш? Сучасні ігри дітей нестримно переносяться у віртуальну реальність.

– Ну гаразд, тільки недовго, – щоб зір не попсували, а я остаточно не вичерпала запас нервової тканини.

Внутрішньо змиряюся із жалісними поглядами та ніяковістю, що очікує мене на цьому нескінченному святкуванні. Проте й залишитися є сенс.

Втікати – це показати свою вразливість, заперечення.

Ні, я триматиму очі відкритими та мужньо перенесу те, на що перетворюється моє життя в новій реальності.

Тим часом Андрій підходить до своїх батьків, потискає руку свекру, нахиляється та цілує в щоку Наталю Петрівну. Весь цей час його друга рука впевнено лежить на талії Анастасії.

Дівчина дарує стильний букет з орхідеями та кольоровий пакетик «нареченим», емоційно жестикулює та невимушено сміється. Мені б її витримку!

Свекруха незграбно приймає подарунки й виглядає спантеличеною, а от Олександр Максимович щиро та зацікавлено усміхається новій знайомій.

Просто якась магія в дівчини зачаровувати чоловіків-Бондаренків!

Суворий і завжди трохи набурмосений свекор розправляє плечі та щось задоволено пояснює, повертаючись то в один бік, то в інший. Підкликає офіціантів. Ті поспішають пересувати стільці, тарілки.

Парочка сідає за центральний столик біля «молодят», навпроти залишається одне вільне місце – моє, розумію шостим чуттям.

Андрій та Настя, наче не помічають, що опинилися в центрі уваги. Сидять близько, майже обіймаються. Він турботливо наповнює келих, кладе канапки на її тарілку. Вона кокетує та схиляється до нього, аби щось прошепотіти своїми видатними губами просто на вухо.

Спостерігати за цією картиною навіть із такої відстані важко.

Відчуття голоду знову складає торби та зникає на невідомий термін.

Але що ж… Швидше відзнімемо цей епізод – швидше розберемо декорації.

Відпускаю з колін Каролінку. Встаю та поправляю лямку на шиї, розгладжую складки на талії, стегнах.

М’яка тканина починає муляти та неприємно стискати. Босоніжки стають незручними до дрожу в ногах. А на губі знаходиться маленька суха лушпинка, яку хочеться відгризти зубами. Але я вчасно зупиняю себе.

«Відбуду для галочки якусь годинку», – обіцяю собі. Саме стільки часу до сутінків, сонячні промені вже ледь ковзають вздовж землі.

Хай усі «співчутливі сімейні консультанти» побачать на власні очі, що до чого, та залишать докучливі спроби реанімувати наше шлюбне фіаско.

– Ідемо? – простягаю долоню притихлій дочці.

Вона знову закочує в задумі очі. Пальчики несвідомо крутять пасмо над чолом.

– Ма, а той чоловік, з яким ти ходила на побачення, тобі подобається?

– Ну… – прокашлююсь. Якщо бути наскрізь, до сорому відвертою, то… – Так. Певним чином. Він хороша людина.

– Ти з ним житимеш, як тато з Настею?

– Ні! Ми спілкувалися близько лише раз. Але до чого ці питання, доню?

– Хай він теж приїде та познайомиться зі мною. Як вона, – киває в бік столиків, але я розумію, про кого йдеться.

– Не думаю, що це було б… Кароліно!

Вона шугає до найближчого дерева та спритно влізає майже на верхівку.

Молода липка розгойдується під її вагою.

– Подзвони йому.

– Що?

– Не злізу, поки не подзвониш. Якщо він хороша людина, то приїде. Скажи, що тобі дуже потрібно.

– На Бога! Каро! – хапаюсь за голову.

Здається, я переоцінила рівень її емоційного інтелекту та здорового глузду. І свій заразом.

– І хай гарно вдягнеться. У костюм там… сорочку, – продовжує висувати вимоги. Спокійно вмощує хитру дупку між гіллям та витягає із сумочки на довгому ремені телефон. – А я поки подивлюсь, що тут вони роблять. О, Лесик уже на восьмому рівні!

– Ще якісь побажання? – мені хочеться одночасно вилаятися та розсміятися.

– Так! Хай купить тобі квіти.

– Це ти чудово придумала. Просто чудово! Люб’язно з твого боку подумати про приємнощі для матусі, – намотую круги під засідкою, безглуздо сплескую руками й таки відкушую сухий шматочок шкіри на губі.

– Я знаю, – нахабно погоджується згори. – Ой, ма! Скажи, щоб мені іграшку не забув! І хай це буде щось крутіше за фломастери.