15. Відверто

Так дурнувато я себе ще не почувала.

Наче йду на шоу, де підфарбовані й беззубі бабусі-сусідки розказують всю правду про інтимне життя героїні випуску.

Але коліна мої підгинаються не через це.

Каролінка теж буде на святкуванні. Заради можливості її побачити, обійняти та поговорити я вже на все готова.

Мій візит до психолога не дав відповідей. Мабуть, одним тут не обійтися. Перша зустріч тільки роз’ятрила запалені рани, випустила частинку переживань, які ховала сама від себе. Тож після години кружляння в буревії емоцій і жмутку вологих серветок я винесла лише одну стратегію та пораду.

Бути відвертою.

Не прикриватися фразами «все добре», «це нормально», «я впораюсь». Фрази чудові, якщо не заважають чесно проживати все, що з тобою відбувається. Не створюють ілюзій ні для себе, ні для оточення.

Тож я усвідомлюю свою вразливість, нервово смикаю обгортку квітів для молодят-ювілярів та крокую доріжкою до дверей ресторану. Прийти на скандальне шоу – це формальність, обов’язок і привід. Головна моя мета сьогодні – домовитися про перемир’я з маленькою бунтівницею.

Хай ображається та дується, не розмовляє, капризує, але буде поруч.

Привітна дівчина хостес проводжає мене до тераси в задній частині ресторану.

Тут затишно. Плетені меблі, підвішені кашпо із живими квітами, свічки у високих скляних вазах. Спокійна мелодія лунає, наче просто з повітря. Вздовж карнизу прикріплені розпилювачі водяного пилу. Зупиняюсь біля одного такого та ловлю шкірою заспокійливу прохолоду.

Відкриті шия та плечі це дозволяють.

Я так схудла, що довелося купити нову сукню для цієї події. Звичні речі виглядали на мені вже занадто вільно, наче доношую їх за кимось огрядним.

На мені чорно-біла трикотажна модель із лямкою на одне плече та вибагливим драпіруванням. Біла частина малює силует фігури, а чорна, дошита з боків, наче контуром, тримає весь образ. Символічно.

Довкола мене зараз темінь, але всередині я маю світлу надію, що це не кінець, а лише новий початок. Адже життя ні для кого не зупинилося. Воно триває, просто в іншому вигляді, з іншим розподілом дійових осіб.

Я трохи спізнилася, свято вже розпочалося.

Офіціанти виносять закуски та замінюють пусті тарілки. На окремому столі красуються букети та подарунки. Трохи далі в кутку імпровізована весільна арка. Під нею якраз фотографуються всі «наші». Очі одразу шукають і не знаходять фігури чоловіка.

Навіть не знаю, хочу його бачити чи ні.

Він прийде, це ж його батьки.

Казав телефоном, що теж втомився від виховних розмов і морального тиску. Тому хоче все з’ясувати-оприлюднити остаточно. Зробити своєрідний камінг-аут і для закріплення ефекту познайомити всіх бажаючих зі своєю новою обраницею.

Питав, як я до цього ставлюся.

Ми спілкувалися напередодні мого сеансу з психологом. Тож я ковтнула гіркоту та вдала, що байдуже.

А насправді – бішусь!

Засуджую. Не розумію. Обурююсь. Гидую!

Від самої думки про це кров спалахує в жилах і кидається до щік. Забагато рум’янцю буде, зате коліна та пальці перестають тремтіти.

У кожного свої пріоритети: у нього – тупенька дівчина з формами та лупатими очима, а в мене – моральний стан дитини та свій власний.

Тож, коли фотографиня відступає і я бачу свою доню поміж рідні, не гаю часу. Прямую до гурту та сідаю перед нею на коліна, уважно дивлюсь у її очі. Каро ще усміхається, але за мить погляд стає настороженим, майже переляканим. Плечі підіймаються в захисному жесті.

Серце розбивається від такої реакції на мене. Сподіваюсь, зможу її змінити, тож набираю глибокий ковток повітря в легені.

– Кароліно, я винна. Приховала від тебе новини. Мала розказати раніше, щоб не вийшло так, як вийшло. Але ти вже достатньо доросла, і я хочу поговорити з тобою на рівних. Ти згодна?

Перешіптування та музика зникають із зони моєї уваги – лише ми удвох зараз на цілому світі.

– Я не буду тебе примушувати чи вмовляти на щось. Просто розкажу, як є, як я бачу ситуацію. А ти, якщо захочеш, розкажеш потім теж.

– А тато?.. – обертається до входу. – Ви не разом прийшли сюди?

– Ні, – кидаю докірливий погляд на завмерлих дід-бабусів.

Уже встигли напридумувати щасливий фінал і вкласти те в голову розгубленій дитині?

З найкращих побажань, зрозуміло. Та все ж!

Але це потім. 

Головне, що діалог уже відбувається між нами.

– Якщо ти не захочеш мене бачити після розмови, я піду. А зараз… – оглядаюся.

За дерев’яними поруччями веранди облаштували кілька лавочок. Довкола кущі гортензій, кілька дерев і охайні кулі декоративної зелені.

– Підемо туди, щоб не заважати святкуванню?

І турботливі гості не заважали! Зі своїми «будь м’якіша», «жінці пасує поступливість», «він одумається, тож не черствій серцем», «подумай про дитину, їй потрібна повна родина».

Психолог сказав, що важливіше не повна, а щаслива.

На моє неймовірне полегшення, Каро киває та перша рушає до міні садочка. Сідаю на лаву та замиловано дивлюсь, як навпроти вмощується донька.

Ще якісь місяць-два – і виросте з цієї сукні. По-новому заплетене волосся, веснянки дужче проступили на її носі та щоках. На нігтиках фіолетовий манікюр, який уже трохи встигла здерти на великих пальцях. Вона це робить, коли нервується. Як зараз.

Дивиться на свої руки, маленьку сумочку з блискітками та інколи убік – на столики ресторану та гостей. А я прикриваю очі, концентруюсь на глибокій внутрішній правді, яку маю донести до неї спокійно, зрозуміло й об’єктивно. Без прикрас, рожевих фільтрів чи ілюзорного оптимізму.

Розказую без подробиць, але чітко за хронологією.

Татові стало зі мною нудно, він зустрів іншу жінку, з якою почувається щасливим, веселим і радісним. Коли розказав про це мені, я дуже розізлилася, засмутилася та прогнала його, а сама… Пішла на побачення з іншим чоловіком. Тато дізнався про це та остаточно переконався, що ми не можемо бути разом. Тому не схоже, що помиримося з татом, на це не варто чекати. Але ми можемо та будемо надалі бачитися, піклуватися про нашу доньку та любити її як раніше.