14. Що змінилося?

Ой!

Цікаво, я не зіпсувала оргтехніку?

Не здивуюсь, якщо так. Останнім часом у мене це добре виходить – усе ламати.

Забираю теку, ліхтарики вимикаються, і щось гучно клацає всередині коробочки. Не встигаю злякатися, вже за секунду Марк Сергійович власноруч прочиняє двері та оглядає нас зі Світланою.

– Вибачте, я тут щось випадково натиснула і, схоже…

– То пусте. Заходьте, Юліано Вадимівно. Проаналізуємо ваші результати, – раніше за мене підхопити папери зі стійки та рішуче повертається в кабінет. – У мене потім ще важлива зустріч.

– Ну, з Богом, – шепоче мені Світлана та перехрещує пальчики.

Після кількох спільних виходів та алкогольного тімбілдінгу ставлення до директора змінилося на цілком лояльне. Але амплуа владного боса так і не відклеїлося від потужної постаті. А кількість охочих пофантазувати про Марка Сергійовича та його стіл, здається, зросло в геометричній прогресії.

Світлана, як основний переносник кулуарних пліток, зізналася, що серед жіноцтва навіть своєрідний челендж утворився: хто заволодіє увагою привабливого холостяка.

Оце немає в людей інших турбот на робочому місці! Правильно Демченка над нами поставили – реформувати треба всі відділи. Але я відповідальна лише за один.

Тож влаштовуюсь на безпечну відстань від масивного блискучого гіганта, за яким сидить бос, та звітуюся по всіх показниках.

Він гортає аркуші і, схоже, взагалі не слухає. Але насамкінець ставить кілька складних і деталізованих питань. З яких я розумію, що він був уважний весь час. А от я не врахувала деякі моменти. Ще й банально проігнорувала цілу категорію замовлень у статистиці.

– Не варто панікувати, – уперше за зустріч підіймає очі на мене. – Зміни працюють – це головне. А діаграми – це деталі. Із часом дізнаєтеся всі нюанси та будете ще мене виправляти. Просто додайте тут ці показники, і все буде добре. Ви чудово впоралися. Обсяг вашої роботи та аналітики вражає.

– Дякую. У мене було багато вільного часу.

Так буває, коли ніхто не чекає від тебе щось новеньке на вечерю, панкейків на сніданок, затишку та турботи, активних розваг і спільного перегляду мультиків під морозиво.

Так живуть трудоголіки? Сумненько.

Від таких ще свіжих, але вже недосяжних картинок-спогадів на очі набігає волога.

Відкидаю і без того зачесані назад пасма та ховаю погляд. Кутики очей нещадно печуть.

– Піду… допрацюю звіт, – намагаюсь втекти, поки не попливла остаточно. За теками вже не повертаюсь, потім. Хай ще ними милується. А мені треба зробити дихальні практики та вмитися холодним. Порятунок так близько… Але біля дверей мене наздоганяє голос Демченка.

– Юліано!

Зупиняюсь і втискаю пальці в долоню до пронизливого болю від нігтів.

Ну навіщо він це «Юліано» таким турботливим тоном? Лише ще більше нагадує… про те.

Я вже думала, що стримає обіцянку. До цього часу, дійсно, жодних натяків на наше спільне божевілля в готелі не було.

А сьогодні що змінилося?

– Ти ж знаєш, що можеш звернутися до мене з будь-яким питанням?

– Я так і роблю, – скидаюсь на нетяму. – Вчора щодо браку та утилізації ви чудово все…

– Ні. Не так, – відчуваю, як підходить та нерівно дихає, майже торкається мене грудною клітиною на вдиху. 

Вловлюю нотки одеколону та свіжий аромат сорочки. Від них трохи паморочиться в голові.

– Ти можеш прийти до мене як до знайомого чи друга, – ще один схвильований вдих. – Мені б хотілося цього.

– Навіщо? – наважуюсь повернути до нього голову, але не сильно. Боюсь знову побачити недоречні погляди у свій бік.

– Просто поговорити, – його губами блукає легка усмішка. – Люблю, знаєш, поговорити з розумною людиною. Кимось, окрім себе, для різноманіття.

Обеззброєно хихикаю. От вміє він створити атмосферу невимушеності та комфорту.

– Матиму на увазі.

– Завжди то ваших послуг, пані Бондарчук, – знову стає представницьким і строгим. – І до твоїх, Юліано. – Швидко підморгує та галантно прочиняє двері, ще раз закутавши мене у свій звабливо-брендовий аромат.

- Я вже з усіма знайшов спільну мову. Лише з тобою відчуваю напруженість. Але ж ми можемо просто тепло та людяно спілкуватися.

- Добре, це мені не завадить.

Повертаюсь до себе в окремий кабінет у змішаному настрої. Нічого не змінилося фактично, але шматочок підтримки закрив частину величезної діри під ребрами.

Вношу зміни до звіту, спілкуюсь із гуртовими замовниками, спустошую запас холодного чаю з термокружки. А коли йду його поповнити, завертаю до Катерини.

– Ну як? Усе добре минуло із Сергійовичем? – розслаблено покручується на кріслі. Щоки дівчини світяться ніжним рожевим рум’янцем, і вся вона така позитивна та умиротворена. Треба й собі спробувати нормально поїсти.

– Так. Дещо виправити треба, але я вже впоралася. Зараз занесу. А як у тебе? Усе працює? – питаю обережно.

– Ти про що?

– Ну, я впустила на переговорний пристрій важку теку. Там щось засвітилося та клацнуло.

– Не знаю, усе як завжди, – знизує плечима та, схилившись ближче до шухлядки, дістає звідти маленьку обсипану кокосовою стружкою цукерку. Швидко доносить до рота та жує, примруживши від задоволення очі. – Не засуджуй мене, я вирішила, що краще буду щасливою, ніж стрункою.

– Навіть не думала.

Це був не осуд, а заздрощі – комусь для щастя достатньо лише масляного крему та цукру.