13. Характер

– За п’ять хвилин він звільниться і запросить. Через комутатор, – киває мені на пристрій Катерина, секретарка Демченка. – А я поки швиденько збігаю, віддам пошту кур’єру. І куплю собі щось нормальне поїсти. – Понижує голос. – Хотіла трохи скинути вагу перед відпусткою, але вже нудить дивитися на ту моркву. Тобі щось узяти?

Хитаю головою та прилаштовую на стійку теки з документами, які підготувала за минулий тиждень. Тепер робота – моє все. На жаль.

– Не треба, дякую, – апетит перестав мене навідувати після провальних посиденьок у тому кафе. – Я почекаю, іди.

– Заздрю твоїй силі волі, – досліджує мене поглядом згори-вниз. – На якій системі сидиш?

– Перепрошую?

– Ну, худнеш.

– Ой, не питай, – морщусь від хвилі вже звичного емоційного сумбуру, що підіймається всередині. Заштовхую його подалі, вглиб. Страждатиму в неробочий час, інакше просто розвалюсь на шматочки просто посеред офісу. – Немає ніякої системи, суцільний хаос. Плюс відраза до їжі.

– Ех, пощастило тобі.

Ще і як!

Катя йде, прихопивши сумочку та стосик листів, а я лишаюся перебирати свої талмуди зі статистикою.

Ініційовані мною нововведення працюють, але місяця недостатньо, щоб результати виявили себе повною мірою.

Занурююсь у графіки з показниками, втрачаю лік часу та сіпаюсь, коли хтось обіймає мої плечі.

Необережним рухом зіштовхую кілька тек на стіл і підлогу. Вони з гуркотом валять підставку під канцелярію. Олівці та скріпки розлітаються, наче святкове конфеті.

– Та це я, Юль! Не лякайся, – Світлана Мороз криво усміхається та допомагає все зібрати. – Нерви в тебе слабенькі.

– Угу, – навіть додати немає чого.

– Як твоя малеча? Досі дується на неслухняних батьків?

Протяжно зітхаю. Свєта трохи в курсі моїх особистих негараздів, не так щоб аж детально, але достатньо, щоби періодично цікавитися перебігом подій.

– Досі.

– А ви що? Миритися не надумали?

– Світлано, хоч ти не починай. Мені й так усі дають настанови: як себе поводити, що сказати, як привернути увагу. У ресторан, певно, силою потягнуть.

Вона здивовано заламує брову. Доводиться пояснити:

– Це ніяке не перебільшення. Привід родинних зборів уже давно забувся, бо головною метою стало звести нас з Андрієм та привселюдно помирити.

– Ну, їх можна зрозуміти. Мабуть, хочуть спекатися твоєї маленької диктаторки, – намагається звести все на жарт.

Але мені ні на краплинку не смішно.

– Мабуть.

– Оце я розумію – у дівчинки характер! І тримається ж. Скільки вже?

– Більше ніж два тижні.

Саме стільки Кароліна не хоче з нами спілкуватися. Ні бачити, ні розмовляти. Навіть фото із собою забороняє робити.

Після драматичної сцени в кафе вона щиро не могла зрозуміти, чому я не втрутилася. Насуплено слухала мої кострубаті пояснення та терла шкіру від фломастера мало не до крові.

Я тремтячим голосом щось верзла про те, що ми з татом посварилися і житимемо окремо, любитимемо її так само, проте цілуватися тепер можемо з іншими. Зокрема, друзями з роботи, як Настя. І це нормально. На її життя це ніяк не вплине.

Після моєї недоладної промови Каро попросилася в туалет. А коли зайшла до вбиральні та зачинилася, повідомила з-за дверей, що хоче, аби її забрали дідусь чи бабуся. Зі мною чи татом вона не розмовлятиме, поки ми не помиримося. І жити з нами не хоче. Якщо ми тепер окремо, вона теж буде окремо.

Я вирішила, що їй потрібен час, що це в неї така реакція на стрес. Ще б пак – на власні очі побачити любощі батька з незнайомою жінкою. Піддалася на її шантаж. Думала, Каро згодом відійде, перегорить, скучить за нами та підпустить.

Але ні!

Кілька разів я приїздила до батьків, намагалася знайти контакт до зраненої дитячої душі.

Та щойно мала зачувала мій голос, зривалася з місця та десь ховалася у відомих та доступних лише їй потаємних місцях.

Останній раз я помітила, що вона залізла на стару черешню в саду, зраділа, що вдасться поговорити. Але чим ближче я підходила, тим вище дряпалася дівчинка. Не дай Боже, ще б зірвалася, чи обломилася на тонкому гіллі.

Впертість – це в неї від батька.

Довелося відступитися.

Невдовзі вона поїде до табору. Там будуть робити загальні фото та відеозвіти, то хоч побачу свою донечку. Як вона? Що переживає зраджена одразу й мамою, і татом?

Смуток усе ж виривається з-під контролю та затоплює мене холодною чорнотою аж по маківку.

– Може б її до психолога? – торкається мого плеча Світлана. Знову здригаюся, бо випала з нашої розмови та поринула у свою бездонну прірву думок.

– Проблеми дітей ідуть від батьків, спочатку нам з Андрієм туди треба. Але йому поки не до того, на квартирі його коханки щось загорілося. Чи протекло? Не пам’ятаю. Словом, він рятує її, як славний лицар свою тендітну леді. А Кароліні надсилає смаколики та іграшки, які вона роздає сусідським дітям.

– Сумно. Ну, хоч на роботі в тебе все добре, – натягнуто усміхається колега та намагається вилізти на сухе. Мабуть, уже не рада, що затіяла цю розмову. – Якщо до психолога зберешся, у мене є один знайомий, скину тобі контакт.

– Дякую, у мене вже є спеціаліст на думці, – брешу, бо після пригод у клубі боюсь користуватися її порадами. – Сходжу якось обов’язково.

Хоч до чорта в пекло, якщо це принесе полегшення від тривоги, невизначеності, гніву, сорому та ще купи відчуттів, що часом не дають дихати. І з Каро треба якнайшвидше поладнати. Неприйняття ситуації її травмує. Але й силувати, переламувати її супротив теж не хочеться.

Важко це все.

– Тобі допомогти це віднести? – дівчина вказує на безлад із документів. – Що сказав наш сексі-бос?

– Що? А, ні, – складаю теки одна на одну. – Він ще не бачив, оце чекаю на аудієнцію. Зараз викличе мене через… комутатор.

Торкаюся останньої теки й помічаю, що твердий кутик обкладинки міцно втиснувся в одну кнопочку на панелі – лампочка біля неї світиться. А ще одна поряд швидко блимає.