12.1 Майже ідеальний

Виходимо із залу та мружимося від яскравого світла у фоє.

Залишилося традиційно посидіти в кафе і можна вважати, що зустріч минула вдало. Думаю, проблем не буде. Кароліна заповнить своїми емоціями весь простір і тишу.

– Ми на хвилинку забіжимо, – беру доню за руку та шукаю поглядом відповідну табличку. Газована вода зробила свою справу й підганяє до вбиральні.

– Гаразд, я займу нам столик.

На цокольному поверсі тут є невеличке тематичне кафе. Постери на стінах, кілька старих кінопроекторів і меню зі стравами, відомими з культових стрічок.

– Тобі щось узяти? – питає Андрій.

Чомусь у чоловічих туалетах ніколи не буває таких великих черг, тож, впевнена, він впорається швидше.

– Так, дякую. Як завжди, – кидаю через плече.

Уточнити не встигаю, бо мене несе потоком людей і тягне вперед активною непосидою семи років, що випила забагато рідини, але не бажала пропустити жодного кадру, тож терпіла до останнього.

Коли після жіночих справ заходимо до закладу, на столику в кутку на мене вже чекає круасан і чашка кави. Саме так виглядає страва «Сніданок у Тіффані». Він не забув.

Вмощуємося на обтягнутих штучною шкірою стільцях. Перед Андрієм ставлять велику тарілку зі спагеті та м’ясними кульками. Ого! Несподівано. Зазвичай він брав лише напій і сендвіч.

– Ваш рататуй буде за три хвилинки, – повідомляє офіціант. І я здивовано оглядаю маленький круглий столик. Поміститься тут усе, що замовив Андрій?

Навіть не хочу думати, чому в нього такий звірячий апетит.

Немов у відповідь на моє мовчазне здивування, він прочищає горло та пояснює з кривуватою усмішкою.

– Не встиг сьогодні поснідати. А цей попкорн лише роз’ятрює шлунок.

– Смачного, – кажу спокійно. Зауваження, що зараз пів на четверту, тож поснідати можна було встигнути аж тричі, лишаю при собі.

– Що для маленької пані? – нагадує про себе офіціант і тут же отримує замовлення.

Корн-дог і асорті з морозива. Тут без сюрпризів, просто чергове солодко-солоне поєднання.

Як і вважала, усі зайняті стравами. У проміжках між ковтанням і жуванням, Кароліна займає весь «ефірний час».

І-де-ально…

Аж до моменту, коли в Андрія починає дзвонити телефон.

Він приймає виклик, слухає і відкладає виделку.

– Що? Зараз! Навіщо? Я ж казав, що ми пізніше…

– Та я на секундочку, – чую дзвінкий дівочий голос, що наближається десь зі спини. – А, я вас бачу. Привіт, мій лицарю!

До столика підходить і сідає на вільний стілець невисока дівчина. Русяве волосся, гарна фігура під обтислою сукнею волошкового кольору. Великі, аж трохи лупаті, світлі очі, метушливі рухи.

– Привіт, я Настя, – розтягує пухкі, але, слід визнати, натуральні губи. – Юліано, не хвилюйтесь, я зараз піду. Просто хотіла привітатися. Ми ж тепер часто будемо бачитися, то навіщо відкладати?

– Навіщо? – повторюю і не можу закінчити думку.

У груди наче розпечений кілок встромляють. Я розрізана ним на частини й ніяк не можу зібратися. Лише інтуїтивно підтягую стілець доньки до себе, коли погляд лупатих очей переміщається на неї.

– А ти, мабуть, Каролінка?

Мала мовчки киває, бо якраз відкусила чималий шматок від своєї сосиски.

– Не треба… – сичу розгніваною коброю та намагаюся поглядом знешкодити губату нахабу.

Вона довірливо і так схвильовано усміхається, наче взагалі не розуміє своєї недоречності.

– Та я ж просто… Познайомитися, – сплескує долонями з короткими пальчиками. – Каро, твій тато так багато про тебе розказує. Рада нарешті зустрітися. – Швидко тараторить й одночасно витягає щось із сумки. – Це тобі. Я знаю, ти любиш малювати. Уявляєш, я теж! Саме була у творчому магазині й подумала, що тобі сподобається. Це фломастери з блискітками. А ще вони світяться в темноті.

– Круто. Дякую, – сяк-так можна розібрати від Кароліни.

Донька відсовує тарілку, приймає подарунок і одразу просить у мене якийсь папірець, щоб випробувати його. У ступорі й немов звідкись збоку споглядаю за сценою.

Серце нерівними ударами трощить усе всередині, змушую легені набрати повітря, бо від напруги в тілі зараз щось вийде з ладу.

Коли там мені було дискомфортно? Годину тому? П-ф-ф…