11. Дискомфортно

– А ще я хочу на картинг. Діана розказувала, вони з батьками… – кінець фрази губиться за хрускотом повітряної кукурудзи, яку Каро старанно пхає до рота.

Кілька зернинок просипаються. Андрій посуває відерце ближче до дочки та забирає з її спідниці просочені олією і спеціями шматочки.

– Там круто! Видають помаранчевий костюм та шолом, доріжки обкладені чимось м’яким, можна розганятися і врізатися! Як по-справжньому. Поїдемо? Поїдемо? – трясе по черзі моє коліно та Андрія.

Чоловік запитально підіймає брову до мене.

Знизую плечима та киваю.

Це все так ніяково та незвично.

Ми вже хвилин сім сидимо в напівтемному залі. На екрані крутять трейлери та рекламу. А світло все не вимикають і не вимикають…

Доводиться дивитися, як весело та невимушено поводяться ці двоє. Мені ж стискає серце, коли бачу їхні дуркування та ніжності.

Ось, як зараз, коли Андрій погодився, а мала аж підстрибнула на кріслі, відсунула підлокітник і полізла до нього обійматися.

– Ура! Мам? – протягує до мене липку ручку, запрошуючи приєднатися.

Спільні обійми на трьох. Ага. Раніше практикували. В іншому житті.

Ковтаю щось важке та неприємне в горлі та натужно усміхаюсь.

– У мене тут сумка, заважає. І підлокітник заїло, – показово смикаю кілька разів пластик. – Але я радію з вами! Юух-ху. – Потискаю її пальчики та мляво вдаю шалене захоплення.

Андрій із розумінням кидає на мене погляд, але не коментує.

Кароліна ще не знає… про нас.

За тиждень, що минав надто швидко вдень і надто повільно вночі, я так і не придумала, як і коли краще пояснити все дочці.

Треба вибрати якийсь спокійний момент. Розповісти простими словами, що зміниться в її житті, а що ні. Дати чіткі правила та перспективу. Маємо це зробити разом з Андрієм – однозначно. До того ж випромінювати спокій та впевненість. А ми бачимося вперше після розриву. Нічого не обговорили, та й невідомо, коли обговоримо. Всередині все надто болісно запалене. Спокою і віддалено не видно на обрії.

Приховувати та лицемірити теж не варіант. Але на певний час, думаю, можна відкласти цю драматичну справу та вдавати, що ми досі повна та щаслива родина. Принаймні намагатися вдавати. А це, виявляється, так складно…

Ще пару тижнів Кароліна побуде в моїх батьків, потім у неї літній англомовний табір. Тож є час усе влаштувати та підготуватися.

Ми дорослі та відповідальні люди, вирішимо, домовимось. Просто згодом.

Заспокоюю себе цими думками та трохи розслабляюся на кріслі.

Роблю пару глибоких видихів і зручніше переставляю сумку біля ніг. Уже скоро має початися сеанс, тож необхідність розмовляти зникне.

Каро тягнеться до пакетика з моїми смаколиками та зачіпає підлокітник між нами. Той легко сунеться вгору.

– О! Дивись, ма. У мене вийшло! – підіймає повністю та кладе мені голову на руки. – Ну коли вже почнеться? Я стомилася чекати.

– Я теж, – на мить притуляю губи до м’якого волосся на її маківці.

Світло, нарешті, гасне, увагу доньки привертають перші кадри стрічки. Вона сідає рівно та забуває кліпати, а мій телефон у кишені джинсівки починає вібрувати.

Зменшую яскравість екрана, щоб не заважати глядачам і відкриваю повідомлення.

Андрій: «Якщо це проблема, я сам відвезу її на картинг».

Повертаю голову до чоловіка, але він досі чимось зайнятий у телефоні.

Юліана: «Моя дочка – не проблема для мене».

Андрій: «Я мав на увазі інше. Тобі явно дискомфортно зараз. Навіщо себе мучити.»

Це ж треба!

Який він уважний став. Гнівно пирхаю собі під ніс. Шукаю його погляд, але ні. Щось завзято тицяє на екрані. За секунду взагалі підіймається та боком виходить із ряду, притискаючи мобільний до вуха.

Чудово.

Можу спокійно обдумати відповідь і перевести подих.

Заїдаю гіркоту в роті желейними цукерками.

Юліана: «Мене турбує фальш. Скоро Каро помітить щось сама, а хотілося б піднести інформацію зважено та помірковано. Нам треба скласти хоч якийсь приблизний план дій».

Відправляю, а потім кривлюсь, помічаючи нелюбе чоловікові слово.

Але ж у цьому випадку треба?

Андрій: «Маєш рацію. Пропоную зустрітися на тижні. Мої батьки збираються святкувати річницю весілля, замовили ресторан. Тож маємо вирішити також і це питання».

Жах який! Ще ж усім родичам доведеться пояснювати-вислуховувати.

А майно? Теж якось ділити? Усе глобальне куплялося в шлюбі, от тільки основний заробіток здобував чоловік. Чи це не має значення? Нічого в таких питаннях не тямлю.

Доведеться розбиратися.

Мультяшний герой на екрані вдаряється головою, і навколо неї починають стрибати зайчики. Відчуваю зараз щось подібне. Аж нудить від тривожних думок і передчуттів. Можна якось на подвійній швидкості перемотати ці гидкі «треба» та «мусимо»?

Ще раз перечитую останнє повідомлення та надсилаю: «Добре».

А наша річниця теж незабаром, наприкінці літа… Мала бути.

Я вже й подарунок продумала: записалася на курси масажу.

Хотіла навчитися знімати втому Андрію після виснажливих годин за кермом. Завдаток внесла, лекції з теорією продивилася, законспектувала. Невдовзі розпочнеться практика. Іти на неї? Не знаю. Бажання закотилося до чорта під лаву.

Кого я потім буду масажувати? Кота?

Розфокусовано дивлюсь уперед і абсолютно не слідкую за сюжетом. Це погано – з Каро не підтримаю розмову. Кліпаю, і трясу головою. Потім усе тривожне. Зараз – розваги з донькою.

Мультиплікатори знають свою справу, за кілька хвилин я вже усміхаюся та переглядаюся з Каролінкою після особливо кумедних жартів. Вона навпомацки цупить смаколики з моїх рук, а на щемливій та романтичній кінцівці схиляється на моє плече.

Відчуваю, як поколює ліву щоку, – Андрій ігнорує величезний, вигнутий напівколом екран і невідривно дивиться на нас із Каро. Цікаво, коли він повернувся? Не помітила.