10. Ниточка

У голові дзенькає розуміння. Ну звісно, я ігнорувала виклики від Андрія, тож він дістав новий номер. Саме з нього був останній дзвінок. І ми з Демченком дійсно розмовляли ранком. Пізнім таким ранком.

Дослівно не пам’ятаю, але про посаду звучала фраза. І готель. Але ж…

– Ти все неправильно зрозумів.

– Нехай. Тоді подивись мені в очі та скажи, звідки це в тебе? – чоловік нахиляється та відводить волосся мені за вухо.

Туше!

Облизую пересохлі губи та вдихаю глибше, поки останні ниточки взаємної довіри розриваються між нами. Тіло дрібно вібрує, наче під електричними розрядами.

– Я не можу сказати, що нічого не було. Але й виправдовуватися не стану, – на підтвердження міцно стискаю губи.

Моя зрада була вторинною, механічною, напівпритомною.

Його ж – зрада душею. Їздив до неї, спілкувався, мріяв. Місяцями. І вчора ввечері зізнався, що вибрав її!

За фізикою, впевнена, діло не стане.

Андрій повільно стуляє повіки, м’язи його обличчя пливуть, на мить виказуючи пекучий біль. Та це лише доля секунди. Після якої чоловік незворушно відступає.

– Не кажи, що я все зруйнував, якщо так легко сталося те… що сталося.

І він неспішно спускається сходами, похитуючи на руці кляту валізку.

Не можу на це дивитися. З останніх сил закриваю двері і згортаюсь клубочком просто підлозі біля взуття.

Відчуття пустки, що поселилося відучора десь під ребрами, охоплює весь об’єм тіла, виходить назовні та шириться, розповзається холодним густим туманом за обрій свідомості.

Розчиняюся в ньому на якийсь час. Немає сил оцінювати, відчувати, думати.

Чую приглушені голоси від сусідів. Хтось спускається сходами із собакою. На вулиці верещить сигналкою авто. Прочинені балконні двері періодично бахкають від протягу.

Кіт ритмічно шкрябає призначений для цього стовпчик. А потім не призначений диван у вітальні. Не коментую. Мене немає. Зійшла ненадовго з цієї планети. Лишились тільки вдихи та видихи.

Я – шматочок простору трохи вище плінтусів.

За якийсь час в обличчя лізе волохата пичка, лоскоче довгими вусами. Нявчить і намагається вмоститися на голові.

Це він знову їсти просить.

Сонце давно перемістилося на інший бік будинку. Тіло заніміло, а очі дослідили, здається, кожну ворсинку на килимку. Стогну від поколювання в кінцівках і здіймаюсь на ноги.

Кіт радісно трясе хвостом, біжить до кухні та обертається через кожні три кроки – чи я йду за ним.

Видаю йому чергову порцію їжі, сама випиваю склянку холодної води і, наче в якомусь ритуалі, обходжу кожну кімнату по колу. Повертаю на свої місця сліди поспішних зборів. Своїх і Андрія.

Час не зупинити. Як і не повернути вчорашнього дня. Доведеться вчитися існувати в теперішньому.

Наостанок заглядаю в дитячу. На пробковій дошці, завішаній квитками, наліпками та малюнками, сиротіє пустий прямокутничок. Тут було наше родинне фото, яке зробили позаторік у зоопарку.

Андрій забрав?

Гарне було фото.

Каро сиділа на його плечах і тягнула шматочок моркви до губ чоловіка. А я сміялася на всі тридцять два, бо перед цим той же кусник донька намагалася згодувати волохатій ламі.

– Каролінка! – хапаюся за голову, а потім за телефон.

Я обіцяла, що забронюю квитки в кіно.

Вийшла третя частина її улюбленого мультика. Вона дуже хотіла подивитися. Разом. Усією родиною, як і попередні. З великим відерцем подвійного сирного попкорну й желейними хробачками. Тато любить солоне, мама – солодке. Мала ж сідає між нами та віджимає потроху то тут, то там.

Сідаю на м’яке крісло-мішок у куточку й заходжу на сайт кінотеатру, найближчого до батьків. На ці вихідні вже немає хороших місць. Доведеться Каро почекати. Щодо Андрія… чи захоче доєднатися?

Вагаюсь перед сплатою. Два квитки чи три?

Я не знаю правил у цій новій реальності. Та щоб між нами не відбувалося, для Каро ми завжди будемо батьками.

На виступи доньки, спільні розваги та дні народження Андрій підлаштовував свій графік. І Каролінка, звісно, захоче бачити нас разом. Та певності, що одразу знайдемо баланс у спілкуванні з Андрієм, а не кинемося із черговими звинуваченнями один на одного, немає.

Але ж це кіно – сидітимемо собі мовчки через крісло.

Змінюю кількість місць у замовленні. А потім ще раз. Чи все ж таки?..

Протяжно зітхаю і знаходжу номер чоловіка.

Прокашлююсь і кілька разів промовляю фразу, аби голос звучав спокійно та майже нормально. Набираю.

Ні!

Треба було в месенджер. Раптом, він якраз там щось «підкручує»…

Не встигаю скинути, Андрій відповідає після другого гудка.

– Так, слухаю, – прохолодно, але терпляче.

– Кароліна… вийшло продовження про її улюблених…

– Я бачив рекламу. Вона знає?

– Вчора просилася вже.

– Хто б сумнівався! – відчуваю, як м’яка усмішка прослизає в його інтонацію. – Ти подивилась квитки?

– Так, але найближчі розкупили. Є на наступні вихідні. Субота вдень чи неділя зранку. Ти зможеш… – кривлюсь від того, як жалюгідно починає дрижати мій голос. – Ти хочеш піти? Якщо ні, то я щось вигадаю, скажу, що…

– Я буду. Краще в неділю. Тебе влаштує?

– Так, думаю, так, – видихаю з полегшенням.

Я помилилась – не всі ниточки обірвалися. Одна маленька, проте міцно сплетена нашою кров’ю, лишилася.