9. Пазлики

Вдома на мене чекає незвичний безлад і зголоднілий кіт.

Всипаю до миски жменю сухого корму та йду робити огляд житла.

Невже це я так учора рознесла квартиру, збираючись?

Взуття – так, вивернула. Шукала ті кляті підбори. А от шухлядку з документами точно не чіпала. І комору, де зберігаємо габаритне та рідковживане… двері до неї розчахнуті. Підходжу, аби закрити. Заглядаю всередину.

Найбільшої валізи немає!

Іду до спільної шафи – полички та вішаки з одягом чоловіка пусті. Не всі, але ті речі, що найчастіше вдягає, зникли. Далі досліджую простір і з розумінням похитую головою.

Ноутбук, електробритва. Ще якісь дрібниці.

Сподіваюсь, він сам пакувався, а не привів сюди ту…

А взагалі, байдуже. Забрав потрібне – та й добре! Хоч би нічого важливого не забув. Зайвий раз не бачитиму його нікчемну пику.

Свідомо накручую свій гнів і образу, аби не випасти в безсилу депресію. З азартом беруся стягувати постільну білизну з ліжка.

Аби духу його тут більше…

З передпокою лунає хрускіт замка та ритмічні важкі кроки. Якесь шарудіння. Розвертаюсь.

Андрій проходить повз кімнату і, помітивши мене, зупиняється. Спирається плечем на одвірок, дивиться напружено й похмуро.

– І як воно? Вільне життя? Бачу, часу не втрачала.

Шию і щоки обпікає. Згадую, що на мені колготки зі стрілкою, зім’ята вечірня сукня та сліди вчорашньої підводки.

Тонкі смужки на повіках після душу втратили чіткість, але не змилися повністю, швидше розповзлися, перетворилися на лайтовий ефект смокі-айз.

А ще ж синець! Я трохи припудрила його, але не впевнена, що це допомогло. Несвідомо торкаюся міченого місця на шиї, а потім різко відсмикую руку.

Виправдовуватися не буду. Не я це все почала!

– Не твоє діло. Усе зібрав?

– Тепер усе, – киває на пластикову скриньку, яку тримає в руці. Там його інструменти для невеличких домашніх ремонтувань.

Здивовано пирхаю.

– Досі пам’ятаєш, як користуватися? Чомусь я останні роки при нагоді викликала майстрів, а самокат дитині взагалі сама скручувала.

– Коли це? – здивовано підвищується його голос. – Чому мене не попросила?

– Просила. Але в тебе якраз було термінове перевезення, потім розширення, потім та аварія та проблеми зі страховою. Потім ще щось. І, словом… – роздратовано змахую пальцями в повітрі.

У сучасному світі багато сервісів і можливостей для самотніх людей. Або для умовно самотніх. Чоловік на годину, доставка, автосервіс, вантажники, фахівці з налаштування комп’ютера й техніки. До того ж є відео в мережі з покроковою інструкцією до будь-чого.

За великого бажання, можна зібрати підводний човен у себе на подвір’ї.

До того не дійшло, але з усіма побутовими питаннями я вже давно розібралася. І думала, що не страждаю від цього.

Але дивитися на цю валізку в його руках несподівано гірко.

Зібрався там щось змащувати-підтягувати. Тій! І час знайшов. І сили. А я…

– Поки ти жив на роботі, я навчилася не просити.

– Ну, супер! А працював я хіба не для того, аби…

– Тепер неважливо, – відвертаюсь і з подвійним ентузіазмом витрушую ковдру з її сатинової «шкіри». Виходить погано, бо руки починають розкоординовано смикатися від гарячих спалахів у грудях. – Іди, куди збирався, Андрію. Не затримаю.

Минає кілька секунд, але Андрій лише з гучним стуком ставить коробку на підлогу та підходить до мене ближче.

Вперто продовжую свою справу. Не обертаюсь і не дивлюсь на нього.

Усе. Немає в мене чоловіка.

Але ж він не йде!

Чую, як шумно та швидко починає дихати за моєю спиною.

– А я допоможу тобі, – дрижить від напруження його голос. – В останній раз. Бо ще продме важливі місця.

Які місця? Що він верзе?

Хочу відійти, але пальці чоловіка стискають мої стегна. Тільки не обережно чи ніжно, а майже боляче, сильно. Нахиляє мій корпус уперед, і я впираю руки в ліжко, аби не впасти.

А оце вже ні!

– Припини! Не торкайся мене!

– Тихо! Зіпсуєш сукню, – одна його долоня торкається шкіри біля попереку, а інша спускається нижче, тягне тканину. – А вона нічогенька. Для мене таких не носила.

Шоковано хапаю повітря губами. Невже він збирається зараз…

– Ось так, – чую тихий «вжик», і руки зникають із мого тіла. Тепер спідниця трохи тугіше обхоплює стегна. – Наступного разу все ж попроси коханця не лише тебе роздягати, а й навпаки. Інші речі заберу згодом.

Промовляє безбарвно та виходить із кімнати, не забувши прихопити валізку з інструментами.

Спостерігаю за цим через плече, ковтаючи гострі скалки образи та захлинаючись від емоцій.

– Я тобі поштою надішлю! Але знаєш… – знову йду за ним, як минулого вечора. Але тепер не можу скласти слова до купи. – Це ти все зруйнував. Тож не треба… Не маєш права мені щось…

Схоже, на цьому зв’язне мовлення робить мені ручкою та полишає наодинці з бурею невисловленої гіркоти. Кусаю губи та зірвано дихаю.

Мало я знеболювального випила – усе всередині крутить і тягне. Ще трохи, і я просто вибухну від напруження.

– Не згоден! – різко обертається та кидає на мене важкий погляд з-під лоба.

Такий важкий, що коліна мало не підгинаються, спираюсь на стіну позаду.

– Так, я думав про іншу. Але вчора зупинився! Викатав пів бака бензину, заспокоївся. Повернувся додому, дзвонив тобі. Чекав. Хотів ще раз поговорити. А ти… одразу побігла та лягла під свого боса за кращу посаду.

– Це тут зовсім… Усе було не так!

– Я чув ваше милування власними вухами. Чи скажеш, що тебе не підвищили?

Андрій свердлить пронизливим поглядом і, схоже, бачить мене наскрізь, до кісток.

Господи. Звідки він знає? Ошелешено кліпаю, поки пазлики в голові складаються.

Той дзвінок!