7.2

Падаю на спину та шепочу марні бажання, замружившись з усіх сил. Зараз я прокинусь ще раз, уже у своєму ліжку. Правда? Будь ласка. Будь ласка…

– Гм, виселення до обіду, але якщо ти так просиш ще раз… – пружна та трохи волога важкість навалюється на мене, збуджено дихає на вухо, прикушує шкіру на шиї.

– Ні, що ви робите! Марк Сергійович! Досить, – панікую і впираюся руками в його плечі. Він тут же відпускає, і я натягую простирадло вище, аж до очей. – Ніякого продовження! Я взагалі не мусила… Це помилка!

Вигукую та кривлюся від дзвону у вухах. Головний біль виходить на новий рівень і тепер стікає хребтом донизу. Я вся розбита ним та розплющена.

– Отже, помилка?

Демченко повільно встає з ліжка та підходить до безсоромної купки одягу, вибирає з неї свої речі.

Зариваюсь обличчям у подушку, поки він одягається, і намагаюсь не зійти з розуму від шаленого пульсу в скронях, печіння в грудях, бурі обірваних і сумбурних думок.

– Не скажу, що не передбачав такий сценарій, але сподівався на приємніший ранок, – його тон похмурніє і набирає строгих ноток. Він незадоволений моїми словами. – Мав тебе зупинити. Не губити голову від радощів. А тепер… маємо помилку.

– Мені шкода. Я дуже рідко вживаю спиртне, а вчора… – промовляю, наче це може виправдати скоєне божевілля.

– Вчора ти дозволила собі все, тому що святкувала новий етап у житті, – завершує швидко і впевнено, наче переповідає сюжет усім відомого серіалу.

Це ж скільки разів я це повторила, що він так дослівно запам’ятав? Мабуть, багато.

– Саме так. Але «дозволити все» не мало призвести до… До цього. Я вчинила імпульсивно, не подумала… не планувала прокидатися разом. І голою, – останнє додаю пошепки та судомно зітхаю. – Все вийшло з-під контролю.

Схожа фраза, сказана вчора Андрієм, розриває хід думок вогненним батогом.

Що це?

Насмішка долі? Бумеранг? Карма?

Досі погано усвідомлюю, але я вчинила саме те, за що засуджувала чоловіка буквально кілька годин тому. Ще й із ким? З найменш підхожою для цього людиною.

Не знаю, чи бувають ідеальні для зради персони, але ж нам ще працювати.

Як я буду чемно вітатися, бажати гарного дня, зіткнувшись у ліфті? Дивитися в його обличчя та спокійно доповідати показники продажів, коли я пам’ятаю, що виробляли губи чоловіка зі мною під простирадлом?

У відчаї зминаю простирадла.

Ні!

Я не буду пам’ятати. Це помилка, я була не в собі. Захмеліла. Піддалася розпачу.

Не збираюся катувати себе ще й за це. Тим паче, що Марк уже вдягнувся – розумію з того, що він припинив шурхотіти одягом і тепер його кроки віддаляються.

Зараз він вийде з кімнати й температура в моєму особистому пеклі зменшиться на добрі кілька десятків градусів.

Треба лише трошки почекати.

Втискаю пальці в скроні в спробі зняти дещицю напруги, що випробовує кістки на міцність.

Чую, як чоловік прочиняє двері, але затримується в порозі.

– Юліано! – щось благальне тремтить у його голосі. Але я підтискаю губи та не відповідаю, не дивлюсь на нього. Не хочу давати марних надій чи навіть натяку на продовження. Демченко шумно зітхає. – Я шкодую, що між нами все сталося так швидко. Але не шкодую, що СТАЛОСЯ. Для мене це зовсім не помилка. Проте, якщо ти так бажаєш…

Двері зачиняються, та очікуваного полегшення це не приносить.

Таке відчуття, що під котел, у якому потонула, навпаки, підкинули щедрий оберемок дров і линули на них керосину.