7. Побічні дії

Щось наполегливо лоскоче мою щоку і скроню. Фаршик вимагає сніданок? Але повіки просто непідйомні. І все тіло розпластане калюжкою ртуті.

Хай потерпить, я божевільно хочу спати!

Незадоволено мугичу й повертаю голову на інший бік. Для повного спокою тягну покривало на обличчя.

Але заснути не вдається. За очима здіймається спалах тупого болю. Він пульсує і повзе, заповнюючи, здається, весь простір навколо. Навіть дихати важко. Я померла й потрапила в пекло?

Погана! Погана була ідея з тим асорті шотів. Чи самбукою? Чи з текілою?

Стогну пересохлим горлом.

Світлана не уточнювала, що її терапія має такі побічні дії!

– Ох… добийте мене. Більше ніколи не буду так…

– А я попереджав, та дехто виявився дуже-дуже неслухняною дівчинкою, – лунає наді мною глибокий чоловічий баритон.

НЕ мого чоловіка!

Підхоплююсь на ліктях і кліпаю зі швидкістю крил колібрі. Картинка не міняється: на ліжку сидить мій бос.

Мій голий! Лише в рушнику! М’язистий і широкоплечий. З краплинками води на волоссі. Демченко Марк Сергійович власною персоною! Хай би йому провалитися на місці.

Ні. Це мені! Хай би мені провалитися на цьому місці. І можна одразу до пекла. Бо я… з ним? Ми?..

Прикушую губу й на кілька митей гублюся у вихорі спогадів минулої ночі.

У пам’яті виринають теплі міцні долоні на моїй талії і відчуття шовкової сорочки під щокою. Ми танцювали! Пили за мою нову посаду. І знову танцювали. Потім мені стало недобре.

Він вийшов зі мною на вулицю. Я розридалася та кинулася йому на шию. А він огорнув мою спину піджаком, втиснув у себе й щось нашіптував заспокійливе та впевнене.

Не пам’ятаю дослівно, але щось на кшталт того, яка я розумна і вродлива, гаряча та приваблива. Що мій чоловік бовдур, якщо обрав іншу й обов’язково пошкодує про це. Що він, Демченко, якби отримав шанс, нізащо не впустив би таку жінку.

Зізнання бос підкріплював важким диханням у мою шкіру та невагомими доторками губ до неї.

Від алкоголю в крові, гучної музики, нещодавно пережитої істерики та гіркуватого парфуму чоловіка голова моя нещадно закрутилася.

У той момент спертися на потужну фігуру колишнього плавця було дуже зручно. Крім того, втішно, затишно та трохи менш боляче від розгублення.

Тож я дозволила йому те все промовити, а собі – почути. Не зупиняла, але й не відповідала. Просто всотувала хвилі гарячої чоловічої прихильності.

Вирішила, що заслуговую на хвилинку відчуття бажаності, потрібності. Я хотіла, щоб та ніч і ті обійми не закінчувалися. Бо не мала жодної рівноваги поза ними. Ще менше мала бажання повертатися в колись щасливе сімейне гніздечко, спотворене жахливим зізнанням Андрія. І я…

Боже!

Я сказала, що не хочу їхати додому. Марк тут же запевнив, що поступиться мені своїм ліжком, а сам охоронятиме мій сон із дивана у вітальні. Але до нього я теж відмовилася їхати – не настільки мій мозок вимкнувся. Вирішила попроситися на ночівлю до Світлани.

Ми повернулися до бару та доволі довго шукали її, але білявка наче випарувалася зі своїм новим кавалером. Усі наші теж розійшлися.

Дзвонити комусь із рідних-знайомих і ввалюватися непроханим і нетверезим гостем було занадто пізно. Та й жодних розпитувань я б не витримала.

Тоді бос запропонував варіант з готелем. Наполіг, що проведе та влаштує мене. Не більше.

Навіть напідпитку джентльменські звички його не полишали.

Ми сіли в таксі та мали проїхати буквально пару кварталів. Але, певно, у машині мене наздогнали всі випиті напої і коктейлі.

Наче крізь морок пригадую, що хол готелю був занадто освітлений, килими в коридорах насичено-сині в дрібні жовті зірочки, а ліжко величезне, наче пустинне плато, застелене чимось прохолодно-ковзким.

Я злякалася цього простору, холоду та самотності, тому… не відпустила! Потягнула чоловіка за послаблену краватку до себе…

А тепер приречено й гарячково оглядаю незнайому кімнату.

На канапці за ліжком помічаю свою сукню і панчохи, його сорочку, штани і…

О, який жах! Спідню білизну. Його і свою. Наші речі так непристойно перемішалися, що я відчуваю хвилю сороміцького жару лише від споглядання на них.

Не може. Цього не може бути!

Падаю на спину та шепочу марні бажання, замружившись з усіх сил. Зараз я прокинусь ще раз, уже у своєму ліжку. Правда? Будь ласка. Будь ласка…

– Гм, виселення до обіду, але якщо ти так просиш ще раз… – пружна та трохи волога важкість навалюється на мене, збуджено дихає на вухо, прикушує шкіру на шиї.

– Ні, що ви робите! Марк Сергійович! Досить, – панікую і впираюся руками в його плечі. Він тут же відпускає, і я натягую простирадло вище, аж до очей. – Ніякого продовження! Я взагалі не мусила… Це помилка!

Вигукую та кривлюся від дзвону у вухах. Головний біль виходить на новий рівень і тепер стікає хребтом донизу. Я вся розбита ним та розплющена.

– Отже, помилка?

Демченко повільно встає з ліжка та підходить до безсоромної купки одягу, вибирає з неї свої речі.

Зариваюсь обличчям у подушку, поки він одягається, і намагаюсь не зійти з розуму від шаленого пульсу в скронях, печіння в грудях, бурі обірваних і сумбурних думок.

– Не скажу, що не передбачав такий сценарій, але сподівався на приємніший ранок, – його тон похмурніє і набирає строгих ноток. Він незадоволений моїми словами. – Мав тебе зупинити. Не губити голову від радощів. А тепер… маємо помилку.

– Мені шкода. Я дуже рідко вживаю спиртне, а вчора… – промовляю, наче це може виправдати скоєне божевілля.

– Вчора ти дозволила собі все, тому що святкувала новий етап у житті, – завершує швидко і впевнено, наче переповідає сюжет усім відомого серіалу.

Це ж скільки разів я це повторила, що він так дослівно запам’ятав? Мабуть, багато.

– Саме так. Але «дозволити все» не мало призвести до… До цього. Я вчинила імпульсивно, не подумала… не планувала прокидатися разом. І голою, – останнє додаю пошепки та судомно зітхаю. – Все вийшло з-під контролю.