6.2

Виконую всі пункти з рятівного списку Світлани та хвилин за сорок уже їду до нового й модного закладу в центрі міста.

Насичено-бордова оксамитова сукня ніжно обіймає фігуру. Стегна незвично стиснуті резинками капронових панчох. Вії трохи дискомфортно важкі від туші, і з парфумами я, здається, перестаралася.

Приречено зітхаю.

Завтра на п’ятах з’являться водянки, бо на мені «най-най» туфлі на підборах, які купляла позаторік на весілля двоюрідної сестри.

А і грець із ними. Хай будуть ті водянки!

І коктейль, який запропонує Світлана, я вип’ю. Можливо, навіть два. Краще страждати від головної болі, спраги та потертостей шкіри, ніж оце все лірично-душевне, що зводить із розуму і крає серце.

Водій зупиняє авто. Приїхали.

Дякую та ступаю на тротуар. Склавши губи в найкращу подобу усмішки, на яку здатна, прямую до неонового світла, запальних ритмів, гучних розмов і темного, погано вентильованого приміщення.

Ну, привіт, нова реальність.

Світлана зустрічає на вході. Швидко окидає поглядом мій наряд і крутить пальцями – «сяк-так». Довжина за коліно, довгий рукав і комір під горло.

Усміхаюся їй ширше та кручусь на місці.

На спині ця сукня має феєричний виріз. Точніше сказати – спини в цієї сукні немає! Як і ліфчика на мені – фасон не дозволяє.

Одягала я цю річ від сили три рази, але завжди з піджаком чи накидкою. А купила взагалі випадково, за великою знижкою і лише тому, що колір гарно пасував до моїх світло-карих очей.

– Вау-вау-вау! Сукня із секретом? Непогано, – повільно аплодує. – Але дечого бракує до образу. Ходімо!

Хапає мене за руку та тягне повз низькі диванчики, круглі столики, та довгу барну стійку до дзеркально-яскравої вбиральні.

Мружусь від світла, коли Світлана розвертає мене та притуляє спиною до тумби з раковинами. Скидає сумку з плеча, починає там ритися.

– Заплющ очі та не рухайся, – її пальчики фіксують моє обличчя, легко торкаються то тут, то там. – Спокійно! Потерпи. Тепер друге око… І помада. Цей блідий беж сюди не підходить. Ось так набагато краще. Зроби рибку…

Стуляю губи кілька разів, щоб розподілити косметику.

– Ну! Хіба не красуня? Та ти в мене зараз усіх кавалерів відіб’єш, – зітхає з награною образою. – Але ж я не жадібна. Поступлюся. Сьогодні тобі можна все!

Відступає, а я, нарешті, можу оцінити її старання.

Брови темніші, овал обличчя та вилиці тепер виразні, стрілочки зробили очі загадковими, хитрими. Але найбільше уваги забирають на себе темні, кольору стиглої вишні, губи.

Світлана торкається їх щіточкою із чимось прозорим, і вони починають м’яко мерехтіти, наче я щойно надкусила соковиту ягоду і сік залишився на губах.

– Ну, як тобі?

Зачаровано розглядаю жінку у відображенні. Вона приваблива. Навіть дуже. Тільки сумний і дещо скляний погляд усе псує.

– Стирати нічого не буду, і не проси! Мені подобається, – задоволено коментує Світлана. – Навіть твоя гулька сюди пасує, дає роздивитися краєвид із тилу. Я б тільки… отак!

Витягує кілька пасем біля чола. Вологими пальцями скручує їх і відпускає. Волосся примхливо падає на обличчя. Несиметрично. Хочеться прибрати його за вуха.

– Не чіпай! – б’є мою руку, що вже піднялася для цього. – Кажу тобі, усе чудово. Це така форма одягу в моєму лікарняному закладі. А тепер швиденько на бар – приймати заспокійливі настоянки!