6.1 Терапія

Стримуючи вологу в кутиках очей, проглядаю повідомлення і фото від донечки.

Ставлю їй пальчики догори, сердечка, відправляю кілька кумедних наліпок і побажання доброї ночі. На більше я зараз не здатна.

Змиваю гіркоту та скутість у горлі теплою газованою рідиною. Десь на половині пляшки тиша у квартирі починає гнітити.

Знову нападаю на кота, але він після особливо міцних обіймів тікає на підвіконня. Та й розмову не підтримує.

Тоді я розшукую телефон і з хвилину гортаю список контактів.

Турбувати рідних своїм станом і новинами не готова, це як ще раз прожити кожну важку секунду. А я ледь-ледь заспокоїла думки. Далекі знайомі – ну, про що розмовляти з ними? Вийде натягнуто та вимушено. Це має бути хтось із середнього кола. Погомоніти про щось спільне, але не надто інтимне.

Ось!

Набираю Світлану Мороз.

Сподіваюсь, вона й зараз не виправдає свого прізвища та знайде для мене пару хвилин поміж флірту із черговим хлопцем на барі.

Мені терміново необхідна дрібка її грайливого настрою.

– Про во-о-вка промо-о-вка! – розтягує замість вітання та радісно хихотить, наче сказала щось дуже кумедне. – Привіт-привіт, Юль.

– Привіт. Чому ти сказала так? Згадувала про мене?

Відчуваю, що даремно часу дівчина не витрачала. Підхмелений голос Світлани переривають ритмічні баси, сміх та дзенькіт.

– Ага! Ми тут із босом щойно обговорювали, як добре, що ти відправила його на наші посиденьки. Уявля-а-єш, він пригощає коктейлями, мило теревенить і жартує. А ще… м-м-м… розказував як у юності займався плаванням. Ось звідки в нього така фігура! Чудовий вечір, шкода, що ти не пішла.

– Шкода…

Розкушую особливо кислу вишню та кривлюся. Дійсно, шкода.

Не було б цієї божевільної сцени з Андрієм. Я б розважилась. Він – теж… Хоча він і так зараз, напевно, цим займається. Тільки тепер я про це знаю. Навіщо він зізнався?

Ні, добре, що зізнався.

От тільки як мені далі із цим жити?

Прикриваю очі та придушено схлипую. План відволіктися ганебно провалюється.

– Гей-гей! Юльок! Ти чого?

– Я… здається, я розлучаюся. Чоловік пішов до іншої, а я… тут із вишнями… і Фаршиком… не знаю, що робити.

– Та ти що! Серйозно? Твій ідеальний Андрій? Бути цього не може!

– Мгум. Я теж так думала. А він уже кілька місяців… мріє. Зі мною, каже, душно, не відчуває життя… я все планую… а вона… з нею йому…

Не можу завершити думку. Губи тремтять і погано слухаються. Вино на голодний шлунок, схоже, було не найкращою ідеєю. Проти волі переходжу на пискляву мову чайок. І сама вже не розумію, що вигукую.

Боже, яке жалюгідне відчуття.

Так буде завжди? Як я впораюсь?

– Так, жіночко! – перекрикує моє скиглення колега. – Зараз же підеш у ванну, висякаєшся і вмиєшся. А краще – холодний душ. Чуєш мене?

– Та-ак, гик! – прикриваю рот долонькою. Холодний душ мені не завадить. – Дякую тобі…

– Це не все, – командним тоном перелічує, наче читає з листа. – Після душу – до шафи, витягаєш свою най-найбомбезнішу сукню, здуваєш із неї всі триста шарів пилу. Потім викликаєш таксі, поки воно їде, марафетиш пичку. І парфуми не забудь! Чуєш мене?

– Чую… Гик!

– Чудово! Сядеш у машину – набери, я тебе зустріну.

– А куди мені їхати? У той бар?

– Ні, в Історичний музей рідного краю. Звичайно, у той бар! До нас. Твій день не має завершуватися так жахливо. Ще й на самоті, згодна?

– Так, я… мабуть.

– Та сто відсотків, Юльок! Хай там як, а ти будеш щасливою. Із чоловіком чи без. Бо ти цього варта. Давай, збирайся мухою! Я вже замовляю для нас «Секс на пляжі».

– Мені не треба. Я вже й так пів пляшки, – вдивляюсь у темне скло. Ні! Уже дві третини!

– Треба-треба. Ти в нас експерт із голубців, дитячих настолок і вертикального зберігання, а я маю трохи досвіду в екстреній допомозі серцево-пораненим. Не забирай мій хліб!

– Добре. Як скажеш, – усвідомлення, що хтось на мене чекає, підносить настрій із темних глибин відчаю трошки вище. Кудись, де дихати стає прийнятно.

Треба визнати, викинути пару сорочок з вікна – мій бунтарський максимум. Тож довірюся професіоналу та завершу цей день красиво!

Або хоча б не так жалюгідно.