5. Святкувати

Вивертаю овочі з пакета в мийку, беру по черзі кожен і починаю стругати великими нерівними шматками. Пальці не слухаються, перед очима все пливе.

Ні, це небезпечно.

Пальці мені потрібні – я ще не відповіла на повідомлення та фото з Каролінкою. Одна частинка моєї реальності лишилася цілою. За нею я збираюся триматися.

– Ляно… – чую від дверей і радію, що відклала ніж. Зараз би як зарядила!

Ненадовго вистачило оніміння. Тепер мені хочеться розбити, розтовкти, потрощити все, що бачу.

– Не називай мене так!

– А як?

– Ніяк не треба. Чому ти досі тут? Сорочки вже достатньо зім’ялися на підлозі. Вдягай будь-яку і йди. На тебе чекають яскраві райдуги та чарівні метелики нового кохання.

Змахую рушником злі сльозинки з очей і схиляюся над духовкою. Треба витягнути деко, поки я ще в адекваті. Новина про зраду та пожежа одночасно – це вже занадто.

З гуркотом ставлю страву на плиту. Помічаю, що блуза, яку так і не зняла, тепер заляпана томатним соком.

Чудово!

Сьогодні в мене день зіпсованих речей. Спочатку штани, потім шлюб, тепер кофтинка. Що далі? Страшно уявити.

Рваний нервовий сміх виривається та лунає голосно і зловісно.

– Розумію, що завдав тобі болю. Але тягнути далі було б неправильно. Нам треба поговорити, – відчуваю, що він підходить і шарахаюсь вбік до вікна.

Відриваю пухнасте тільце від миски та притискаю до себе, затуляюся ним, наче щитом.

Мені неприємно дивитися на чоловіка. Ще кілька хвилин тому рідного надійного та єдиного.

А тепер кожна його знайома риса, рух, інтонація раптом стає бридкою, дратує. На кожну репліку хочеться відповісти грубістю. Так багато в мені розпеченої отрути, аж самій лячно. І вона виливається:

– Я не збираюся розмовляти про твоїх шльондр, Бондарчук. Маю важливіші справи.

Він зупиняється. Брови з’їжджаються до перенісся. Стискає щелепи так, що жовна починають грати. Не подобається, як я назвала його «іншу»?

– Я не обманював тебе раніше. І зараз… За великим рахунком, Настя ще не стала моєю коханкою. Я вирішив, що спочатку маю…

– А чого чекав? – перебиваю, бо чуже жіноче ім’я з його вуст просто підриває в мені потаємні поклади вибухових речовин. Літосферні плити моїх уявлень про світ зіштовхуються, змінюють курс, вибивають ґрунт з-під ніг і зносять до біса весь контроль. Я навіть голосу свого не впізнаю більше. Схоже, хтось інший вигукує докірливо та уїдливо: – Мого дозволу чекав? Благословіння?

Зневажливо пирхаю і гидливо кривлю губи.

– Виписати тобі перепустку в гречку? Одноразово чи абонемент?

Відвертається та йде з кімнати, щось бурмоче. Чую тільки «дарма».

– Що, уже не хочеш говорити? – навіщось слідую за ним. Дорогою випускаю все, що ламає мене зсередини гострими пекучими уламками. – Де жити будеш? У неї? Тобі речі скласти, чи ти сам? Каро…

Тіло обливає крижаним усвідомленням, що він зруйнував не лише наші стосунки. А і її звичний та безпечний дитячий світ.

– Що скажемо Каро? – опускаюсь на м’яку танкетку в передпокої. Кіт відчуває мою слабкість, виривається з рук і тікає.

Андрій накидає вітрівку, згрібає з полиці та розсовує до кишень ключі від машини, гаманець, телефон.

Його рухи різкі та смикані. А з мене немов викачали все повітря. Шалений землетрус нікого не пошкодував, і тепер всередині лише пустка й тиша.

Проте мій шок і стрес ніщо в порівнянні з тим, що чекає на мою дівчинку. Її вогник радості та щастя не мусить згаснути.

Тож я мушу максимально підтримати її. І взяти себе в руки – насамперед.

Довго-довго видихаю свій біль і беруся думати, що робити далі.

Наче робот, починаю відтворювати почуті в різних відео і фільмах підхожі фрази.

– Ми скажемо, що тато й мама її так само люблять. Що вона не винна, що не має обирати між нами. Злитися на нас – нормально. Ненавидіти нових партнерів батьків – теж. Що там ще? Треба скласти графік, щоб їй вистачало нас обох. Що скажеш?

Підіймаю погляд.

Андрій уже взувся та майже вийшов за двері. Тримає їх відчиненими і стоїть на порозі. У його очах розчарування і щось темне, гірке.

– Вже плануєш своє життя без мене? – мало не скрегоче зубами від напруги.

Я планую?

Розмикаю губи, щоб нагадати, хто з нас двох сьогодні збирався на дуже романтичне побачення. З якоюсь Настею! Проте не встигаю сказати. Чоловік гнівно випалює:

– Оці твої вічні графіки, планування, списки. Вони тебе не душать?

Робить крок назад і з гуркотом зачиняє двері.

Сиджу, наче камінням засипана. Зовні і всередині. Важко дихати, важко думати. Все важко.

За ребрами потроху нагрівається лава та йде на нове коло друга хвиля сейсмічної активності.

Це він так мені дорікнув, що я спричинила його зраду?

Та не пішов би він?

Ой. Пішов. Уже!

Горло знову дряпає сухий нервовий сміх.

Вогняна та нестримна енергія гніву змушує діяти.

Біжу до спальні, двома пальцями, наче загиджений, підіймаю букет, прочиняю вікно на балконі та жбурляю кляті квіти. Гарно летять. Шкода, що недовго. Зате влучно! Якраз у дворі біля місця їхнього приземлення неподалік сміттєві баки.

Від цієї витівки мене просочує збочене, злостиве задоволення.

Повертаюсь до кімнати, збираю розкидані сорочки та відправляю туди ж – у вільний політ.

А що? У пораді бути спонтанною, яку щойно отримала від знавця фарб життя, щось та є!

Відчуваю, що могла б ще довго так розважатися. Але до прочиненого навстіж вікна вже виявляє інтерес Фаршик.

Ще зірветься. Зачиняю все та, прихопивши волохатого компаньйона, іду на кухню.

Святкувати підвищення чи запивати фінал майже десятирічного шлюбного життя?

Апетит зник від слова зовсім. Двічі колупнувши макаронні пластини під сирним соусом, відставляю тарілку. Натомість ковтаю вино просто з горлянки.

Не хочу ні про що думати. Взагалі.