4.1. Деталі

Вдома скидаю взуття та з пакетами в руках одразу прямую на кухню.

Фаршик намагається вчинити замах на моє життя та одночасно не шкодує свого – плутається, буквально кидається під ноги.

– Чекай, зараз-зараз, – намацую його консерви серед інших покупок, поки тварина настирно слідкує за процесом, спершись на моє стегно та випускаючи від нетерпіння кігті.

– Ось, заспокойся тільки, – нарешті витягаю баночку. Майстерним і відточеним рухом відкриваю та одразу витрушую вміст у глибоку миску.

– О, ні! Це були мої улюблені літні штани, – дивлюсь на кілька помітних затяжок на тканині.

Великий і пухнастий балінезієць не відчуває жодної провини за свою поведінку. Наминає вечерю та гучно й задоволено торохтить. Він надзвичайно пунктуальний і порушення графіку годування сприймає як особисту образу.

Тож я, трохи посумувавши над зіпсованою річчю, вважаю, що легко відбула його гнів.

Але тепер до справ на вихідні треба додати відвідування магазину одягу.

Витягаю з холодильника лазанью, та ловлю докірливий погляд зіниць-вишень із прозорого пластикового контейнера.

– І ви трохи почекайте, після вечері, обіцяю, повернуся, – виправдовуюсь і зачиняю дверцята.

Деко зі стравою вирушає до духової шафи, а я іду в спальню переодягнутися.

Поріжу салат, зроблю бутерброди з рибкою. Якраз до того часу чоловік має повернутися. Хоча, може й затриматися.

Нещодавно його фірма підписала новий контракт, тож має додаткове навантаження. Ще й керівництво там якесь неадекватне – весь час смикає та вимагає постійно бути на зв’язку та звітувати про найменші негаразди чи затримки. Наче чоловік до них кур’єром влаштувався, ще й на випробувальний термін. А він не може відмовити – перфекціоніст і фанат своєї справи.

Мабуть, це в нас родинне.

Схоже, наше із чоловіком фото можна прикріпити у Вікіпедії: «Сім’я Бондарчуків демонструє, що таке гіпервідповідальність».

А от дочка, не відомо в кого, справжній маленький хаос. Інтуїтка та ходяча спонтанність. Творча особистість із перепадами настрою і вподобань.

На хвилинку заглядаю в її барліг та усміхаюсь мальовничому безладу на столі й полицях.

Чіпати не можна! Як вона каже, після мого прибирання потім нічого не знайдеш. А я не розумію, як вона орієнтується в цьому кольоровому безладі!

Тут і олівці, і комікси, і дитяча косметика. Пазли, різноманітні набори для рукоділля, ролики, синтезатор. Кумедні колажі, які сама клеїла, з неодмінною деталлю – діснеївським замком у центрі та своєю усміхненою восьмирічною мармизкою поряд.

На тому тижні цей феєрверк з веснянками на носі поїхав відпочивати, а я вже так неймовірно скучила за нею.

Не стримуюсь – збираю обручі-вушка, розкидані кімнатою та кладу в шухлядку біля дзеркала. Тихенько зітхаю та причиняю двері.

Звертаю до «дорослої» спальні. Вмикаю світло та підстрибую від несподіванки.

– Андрію! Ти вдома?

– Мгм… – він лежить на ліжку горілиць.

– Це ж чудово! Зараз буде вечеря: лазанья вчорашня, але салат я свіжий…

Застигаю на середині кімнати.

Щось не так.

Його поза насторожує: кінцівки недбало та, мабуть, незручно розкидані. Не змінив одяг на домашній. Лише піджак лежить грудкою на пуфику біля ліжка. А поряд змією скрутилася його улюблена краватка.

Це не схоже на Андрія.

Немов його щось підкосило, чи все тіло заразом відмовило.

– Ти сьогодні раніше повернувся. Щось сталося?

– Так.

– Що? – роблю два хиткі кроки до нього, груди стискає неприємне передчуття. – Каролінка?..

Мову відбирає лише від думки, що наша маленька…

Шукаю в кишенях телефон, але згадую, що він на дні сумки. А та на кухні. Але мені точно ніхто не дзвонив.

– Будь ласка, скажи, що? – помічаю розкриті дверцята шафи, кілька його сорочок на підлозі, а на тумбочці букет пухких соковито-помаранчевих троянд. Уже трохи зів’ялих. Певно, давно лежать.

– З малою все добре. Це я, – промовляє. А голос його рівний, неживий. Безкінечно втомлений. – Я не можу так далі.

Достоту не розумію, в чім річ, але волосся на тілі стає дибки.