3. Новий кут

– Але ви все ж таки обміркуйте посаду старшого менеджера. Хоча б спробуйте свої сили. Місяць-два. Ви здатні та заслуговуєте на більше, ніж думаєте, – промовляє, поки металева кабіна плавно спускає нас донизу. – Обіцяєте?

– Добре. Так, – обіцяю, хоча сумніваюся, що моє рішення зміниться.

Це зараз, поки Каро на канікулах у бабусь-дідусів, маю більше часу та сил. А з вересня почнеться шкільна епопея, танці, басейн, батьківський комітет, дитячі дні народження, сезонні застуди й таке інше, таке інше.

Додаткові навантаження самі мене знайдуть, без керівної посади.

Та й Андрій не буде в захваті, якщо затримуватимусь і горітиму на роботі. А я горітиму – я ж відповідальна та дисциплінована.

Він взагалі не надто підтримує мою кар’єру. Спочатку вихід на роботу після декрету був необхідністю. Чоловіка це гнітило й він доклав багато зусиль, аби від водія піднятися до співвласника логістичної фірми. Не надто великої, але щороку обсяги замовлень збільшуються, парк вантажівок росте, як і прибуток. Його він знову вкладає в розвиток та перспективи. Проте наша родина вже давно й надійно забезпечна всім необхідним. Чоловік останні кілька років переконує, що я спокійно можу бути вдома.

Але для мене робота – не лише про гроші.

Це і про ритм, активність, реалізацію.

Так, звучить дивно, але мені подобається тепло в грудях, коли допомагаєш нареченій знайти саме той, ідеальний відтінок паперу для весільних запрошень. Чи фактуру для першої сотні візиток рішучого підприємця. Чи прикладаєш чорно-білі світлини до зразків, щоби підібрати непомітний, але вишуканий фон для сімейних фото.

Чим краще ти орієнтуєшся у видах продукції, знаєш особливості кожного паперу, тим до більшої кількості цікавих і важливих ідей можеш бути причетна.

Занадто пафосно? Можливо. Але засновники фірми поділяли мій сентименталізм. Не дарма ж назвали свій бізнес «Паперові мрії».

І, виходить, якщо я почну курувати менеджерів нашого відділу, зможу посприяти вдалому втіленню ще більшої кількості проєктів.

Із цього боку підвищення я не розглядала…

Приїхали! Мелодійний дзвін і рух дверцят зупиняють мої думки.

Так само неспішно та спокійно минаємо просторий офісний вестибюль.

– Гарних вихідних, Юліано Вадимівно, – злегка киває головою керівник. Знову холодний і непідступний.

Так і не скажеш, що він мав якісь інші наміри, крім професійних, буквально десять хвилин тому.

Вміє володіти собою.

Чи його натяки мені наввижалися після палких промов Світлани? Тепер і не розбереш.

У будь-якому випадку, відчуваю повагу за те, як Демченко філігранно витягнув нашу взаємодію знову на ввічливий лад.

Жодної ніяковості не залишилось між нами. Навіть хочеться чимось віддячити.

Пригадую назву закладу, куди зараз прямують колеги.

– Якщо хочете налагодити контакт із колективом, вони сьогодні збираються в новий бар у центрі, – промовляю поспішно, поки не передумала роздавати поради директору-тирану. – Матимете нагоду поспілкуватися з ними в розслабленій атмосфері. Разом трохи випити, поговорити… не знаю, про спорт, плани на відпустку чи… домашніх улюбленців?

На останніх словах сміливість мене полишає. Божечки, що я верзу?

Але Марк Сергійович зупиняється на сходах і зацікавлено вигинає одну брову.

– Маєте на увазі щоп’ятничний загул активістів?

Помітив цю нашу традицію? Уважний керівник.

Киваю на підтвердження.

– На жаль, мене не запрошували жодного разу. А вас?

– О, моє запрошення має довічний строк дії. Але я скористалася ним від сили пару разів. Тож можу передати його вам, – роблю жест, наче витягаю невидимий папірець із маленької нагрудної кишені.

– Вельми дякую. Не відмовлюсь, – виклично підносить брову і простягає вперед долоню. І знову тонкі риски коло очей і пустотливі вогники в зіницях пом’якшують його вольове обличчя.

Демченко приймає мій «пропуск» та підносить ближче до себе, наче читає невидимий напис. Задумливо киває і примружується, як він робить щоразу, коли перевіряє свіжий звіт. Але один куточок його губ повзе догори.

Мені теж хочеться усміхатися від цієї дитячої сценки.

Непідступний і серйозний «тиран» може бути кумедним.

– Я попереджу Світлану, щоб зайняли вам місце.

– Буду вдячний. І нагадаю ще раз – подумайте над тим, щоб розширити свої кордони. До понеділка, – змахує долонею, у якій досі тримає затиснуте ефемерне запрошення, та крокує в бік службової стоянки.

Мій компактний хетчбек сірого кольору теж там, але я хочу провітрити перевтомлену останніми хвилюваннями голову. Звертаю в невеличку зелену зону за офісним центром і намотую кола брукованими доріжками.

Демченко казав, можна обійняти цю посаду тимчасово. Кілька місяців, поки в дочки канікули, я могла б якраз адаптуватися та на практиці відчути, чи впораюся.

Знаю, що останнім часом показники прибутку «Мрій» падають. Саме тому змінили виконавчого, порізали премії, запроваджують реформи, шукають нових клієнтів і свіжі підходи до постійних.

Якщо мої зусилля можуть підтримати фірму, у якій працюю понад п’ять років, уберегти колег від звільнення, я маю спробувати.

Тож, виходить… я наважуюсь? Погоджуюсь?

Так!

Щось п’янке та гаряче заповнює кровотік, лоскоче зсередини мільйоном маленьких бульбашок, надає енергії.

На думку спадає кілька ідей, які можна швидко й легко втілити. Це просто мої напрацьовані роками дрібні звички та своєрідні ритуали, які дозволяють більше встигати, тримати гарний настрій та не втрачати увагу під час одноманітних робочих годин.

А ще можна зробити перестановку, рознести столи менеджерів на більшу відстань, відділити іншими меблями, бо під час телефонних розмов ми заважаємо один одному. Та і спокуси відволіктися та попліткувати із сусідом буде менше. А ще… а ще…

Навіть шкодую, що закінчився тиждень, і треба чекати аж до понеділка, щоб обговорити все з колегами.