2. Пропозиція

– Ось такий план. Як вам, Юліано? Візьмете відповідальність на себе?

Ледь помітно розпрямляю затиснуті плечі та шкодую, що в наші часи звичай користуватися віялом безнадійно втрачено.

Уф-ф-ф…

Щось я перегрілася від напруги та переляку, поки Марк Сергійович ділився своїм баченням структурних змін у відділі маркетингу.

– Я не розраховувала на підвищення, чесно кажучи. Мене повністю влаштовують нинішні обов’язки, навантаження та рівень винагороди за них…

– Але я бачу у вас більший потенціал, – перериває мою тактичну спробу сказати «ні». – У вас зразкові показники: дисциплінованість, відповідальність, старанність. Вам би дрібку амбіцій. Хм-м…

Повільно досліджує мене поглядом, схиливши голову набік. А я затамовую на мить дихання в очікуванні наступної фрази. Такі посадовці, як він, вивіряють кожне зауваження та не кидають пустих слів. 

– І ще впевненості. Так. Можливо, азарту. Тоді за кілька років могли б посперечатися зі мною за це крісло, – стріляє поглядом собі на коліна.

– О… Дякую, – не знаю як реагувати на таке припущення. Чи комплімент? Чоловік наче говорить про професійні якості. Але щось у глибокому та розслабленому голосі викликає сторонні асоціації.

Ну, Світлана Мороз!

Подумки лаю колегу за посіяні в моїй уяві абсолютно зайві насінинки. Прізвище білявці не підходить категорично. Запропоную його завтра змінити на «Провокатор» чи більш актуальне – «Сором».

– Шкода, що не вдалося звабити вас своєю пропозицією, – ні, він справді якось дивно підбирає визначення. Чи я вже остаточно втратила зв’язок з реальністю?

Припиняю шукати підтекст і просто терпляче очікую на завершення розмови.

– Доведеться залучати когось зі сторони на цю посаду. У колективі це може викликати додатковий супротив. Та й не знатиме нова людина всіх нюансів. Не матиме довіри. Шкода. Дуже шкода. Мої нововведення і так не надто популярні.

– То ви про це знаєте? – вилітає з мене, перш ніж встигаю прикусити язика.

Хотіла ж швидше піти додому, а сама затягую спілкування.

– Про що саме? – подається вперед, ставить лікті на стіл та запрошувально вигинає брову. – Будьте люб’язні, уточніть.

– Ну… про ставлення до вас. Як до керівника.

– Здогадуюсь, – злегка киває. – Зміни нікому не подобаються. Проте буду вдячний, якщо виголосите думку колективу. Можливо, матиму ідеї, як її змінити на краще.

Поривчасто втягую повітря.

На згадку спадає нещодавня картина: Світлана закушує губу та грудним голосом фантазує про цей стіл і Марка Сергійовича.

Швидко кліпаю та смикаю головою, можливо пощастить, і в мене завчасно розвинуться проблеми з пам’яттю. Бажано, саме на цей епізод. І взагалі на концепцію сприйняття керівника як чоловіка!

– Прошу, не соромтесь і не пом’якшуйте виразів. Я ціную чесність і не страждаю на погорду, – усміхається, але лише губами. Погляд лишається напруженим і, здається, здатним випустити справжні кулі із чорних зіниць.

– Я не робила опитування. І в таких обговореннях не дуже активна, – швиденько фільтрую і цензурую слова Світлани.

– Обіцяю, наша розмова залишиться конфіденційною та жодним чином не вплине на моє ставлення… до співробітників.

– Ну добре, – прочищаю горло та наважуюсь. – Дехто називає вас стриманим, холодним, непідступним і… ем…

Він нахиляє чоло вперед, дивиться з-під виразних густих брів. Погляд набуває такої гостроти й концентрації, наче в хижака перед стрибком.

– І? Юліано!

– Ти… тираном, – видихаю ледь чутно та замружусь, втискаюся попереком у стілець. – Це не моя думка. Нічого ТАКОГО ви не робите й не вимагаєте. А якщо брати до уваги посадові обов’язки, то… – Швидко белькочу, аби якось нівелювати таке гучне звинувачення. – То всі ваші рішення абсолютно…

Мене перериває якийсь дивний хрипкуватий короткий звук.

Дивлюсь на Демченка.

Він залишив своє крісло й тепер стоїть наді мною, спершись стегном на стіл та перехрестивши руки на грудях. Одна долоня затуляє нижню частину його обличчя. А очі… здається, я розумію, що мала на увазі моя сусідка по робочому місцю.

Його очі випромінюють юнацьку жвавість і щось таке бешкетне. Легковажне. Грайливе. Тих самих «бісиків»?

Плечі, обтягнуті щільною тканиною піджака, смикаються через паузу. І ще раз. На скронях з’являються кілька тонких зморщечок.

І знову цей грудний, глухий звук.

Він сміється!

Стримується, але куточки губ дрижать і високо підлітають над його пальцями.

– Що?.. Чого ви? – не знаю, як реагувати та розгублено замовкаю.

– Не зупиняйтеся, прошу. На вашу думку, я ще не заслужив цієї характеристики? Треба докласти більше зусиль?

– Марку Сергійовичу! – цей його погляд і абсолютно не офіційна поза. І тон, з яким він на щось натякає…

«Та він же фліртує з тобою, дурненька!» – практично чую в голові голосом Світлани.

Ні-ні-ні!

Тільки не це. Не хочу розбиратися з його сигналами, підтекстами та багатозначними поглядами.

Мене інтрижка з босом цікавить в останню чергу в житті. А шукати нову роботу не входить у найближчі плани. У далекі теж!

Підскакую на ноги, притуляю сумку до себе та відступаю спиною до дверей.

– Я, мабуть… Мені треба додому. Ця розмова… не треба було… Я не хотіла… – починаю і не можу завершити жодної думки.

Як усе безглуздо та ніяково.

– Не переймайтеся, Юліано Вадимівно. Це мені не треба було тиснути на вас. Даруйте таку настирливість, – повертається на безпечну відстань.

Між нами знову його широкий і безпечний стіл. Голос тепер звучить холодно та нейтрально:

– Певно, цей тиждень мене втомив. І вас затримую. Звичайно, вам треба додому, – замовкає на мить. – До родини.

На мене не дивиться, складає папери до шкіряної теки на блискавці. Висуває по черзі шухляди, щось кладе в кишені.

Невидима електрична напруга починає зникати з повітря.