ЧАСТИНА 18

Світло лампи над головою було занадто яскравим.
Лілія жмружилася, намагаючись звикнути до нього. Голова ще трохи паморочилась, але свідомість поступово прояснювалась.
Вона сиділа на стільці посеред великого приміщення. Склад виглядав старим: бетонна підлога, металеві балки під стелею, запах пилу й холодного металу.
Навпроти стояв Савченко. Він дивився на неї спокійно, ніби вони зустрілися не посеред викрадення, а на звичайній діловій розмові.
Лілія мовчала кілька секунд, уважно оглядаючи приміщення.
— Ви викрали юриста — нарешті сказала вона — Це не дуже розумно.
Савченко тихо посміхнувся.
— Навпаки. Це дуже ефективно.
Він зробив кілька кроків ближче.
— Роман цінує вас.
— Ви занадто впевнені.
— Я перевіряю факти.
Він зупинився поруч зі столом і сперся на нього рукою.
— І факти кажуть, що після вашої появи він почав діяти інакше.
Лілія дивилася на нього холодно.
— Значить, проблема не в мені.
Савченко трохи нахилив голову.
— Можливо. Але тепер ви — найзручніший спосіб поговорити з ним.
У той самий час Роман стояв у своєму кабінеті.
Телефон задзвонив. Невідомий номер.
Він підняв слухавку одразу.
— Слухаю.
Кілька секунд тиші. А потім знайомий голос.
— Доброго вечора, Романе.
Його рука повільно стиснула телефон.
— Савченко.
— Приємно, що ви впізнали.
Роман не відповів.
— У мене є дещо ваше — продовжив той спокійно.
— Якщо ти її зачепиш…
Савченко тихо засміявся.
— Вона жива. І поки що абсолютно неушкоджена.
Роман мовчав.
— Але це може змінитися.
У кабінеті стало тихо.
— Чого ти хочеш? — холодно запитав Роман.
— Нарешті правильне питання.
Коротка пауза.
— Той сервер…
— Його не існує.
— Я знаю.
Роман трохи здивувався.
— Але мені потрібне дещо інше — продовжив Савченко — Склад у порту. Той, що ти забрав у мене три роки тому.
Очі Романа потемніли.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— І ти думаєш, я віддам його через погрозу?
— Не через погрозу.
Савченко зробив паузу.
— Через вибір.
На складі Лілія сиділа тихо.
Вона чула, як Савченко говорить телефоном трохи осторонь.
Його голос був спокійний.
Занадто спокійний.
Вона не чула слів, але розуміла — він говорить із Романом.
Коли розмова закінчилася, Савченко повернувся.
— Ну що? — запитала вона.
Він злегка посміхнувся.
— Тепер усе залежить від нього.
— Він не погодиться.
— Подивимось.
Він підійшов ближче.
— Люди часто змінюють рішення, коли ставки стають особистими.
Лілія дивилася йому прямо в очі.
— Ви його недооцінюєте.
Савченко тихо засміявся.
— Можливо.
Він зупинився на секунду.
— А можливо — ні.
Пізніше тієї ж ночі Роман стояв біля вікна. Місто під ним світилося тисячами вогнів.
Один із його людей зайшов у кабінет.
— Ми перевірили камери в тому районі.
— І?
— Машина поїхала до старої промзони.
Роман повернувся.
— Там десятки складів.
— Так.
Тиша затягнулася.
— Що будемо робити? — запитав чоловік.
Роман кілька секунд мовчав.
А потім тихо сказав:
— Готуй людей.
— Ти збираєшся туди їхати?
— Так.
— Це може бути пастка.
Роман холодно подивився на нього.
— Я знаю.
Він взяв куртку зі спинки стільця.
— Але цього разу я граю за своїми правилами.
І десь у темному складі Лілія ще не знала, що цієї ночі Роман уже їде за нею.
А коли він приїде… Ця історія може закінчитися вибухом.