ЧАСТИНА 17

Минуло кілька днів після втечі Артема.
Місто жило своїм життям — машини заповнювали дороги, люди поспішали у своїх справах, кав’ярні були повні голосів. Але для Романа все ніби зупинилося в ту ніч на паркінгу.
Артем зник. Жодного сигналу, жодної нової інформації.
Його люди перевірили всі можливі місця — старі квартири, контакти, навіть склади, які раніше належали Савченку. Нічого.
— Він не просто втік — сказав Роман, стоячи біля столу в кабінеті. — Його сховали.
Лілія сиділа на дивані з папкою документів.
— Або він сам сховався — відповіла вона.
— Ні.
Роман похитав головою.
— Артем завжди грав на сильнішій стороні. Якщо він працює на Савченка, значить той вже підготував для нього місце.
Лілія закрила папку.
— Тоді він буде мовчати.
— Поки Савченко не вирішить, що робити далі.
У кабінеті настала тиша. Роман подивився на неї.
— Тобі краще бути обережнішою.
— Чому?
— Бо ти тепер теж частина цієї гри.
Вона ледь усміхнулася.
— Я вже зрозуміла.
Того вечора Лілія поверталася додому пізно.
Вона вирішила попрацювати в офісі трохи довше — хотіла переглянути документи, які могли допомогти зламати справу.
Коли вона вийшла з будівлі, місто вже було темним.
Ліхтарі освітлювали тротуар м’яким світлом.
Вона дістала телефон, перевіряючи повідомлення. Нічого нового.
Тиша.
Вона зробила кілька кроків до машини.
І раптом зупинилася.
Поруч стояла темна машина.
Вона була припаркована так, ніби чекала.
Лілія не звернула б уваги, якби двері раптом не відчинилися.
Звідти вийшли двоє чоловіків. Все сталося швидко.

— Добрий вечір — сказав один із них спокійним голосом.

Лілія вже зрозуміла.
— Савченко? — тихо сказала вона.
Чоловік ледь усміхнувся.
— Ви розумна.
Вона зробила крок назад. Але другий чоловік вже був позаду.
— Не кричіть — тихо сказав він.
У його руці блиснула маленька пляшка з різким запахом.
Лілія встигла лише різко вдихнути.
Світ перед очима потемнів.
І останнє, що вона почула, був тихий голос:
— Шеф буде радий зустрітися з вами.
Роман зрозумів, що щось не так, через годину. Вона не відповідала на дзвінки.
Спочатку він не хвилювався. Можливо, вона була зайнята.
Але коли телефон уже втретє перейшов на голосову пошту, він нахмурився.
— Перевірте її будинок — сказав він одному зі своїх людей.
Через двадцять хвилин прийшла відповідь.
— Її там немає.
Роман відчув, як всередині з’являється холод.
— Камери біля офісу.
Кілька хвилин потому на екрані планшета з’явилося відео.
Лілія виходить із будівлі.
Йде до машини.
Темна машина поруч.
Двоє чоловіків.
Кадр різко обривається.
Роман мовчав. Його рука повільно стиснула край столу.
— Це він — тихо сказав один із людей.
— Так.
Роман підняв погляд.
В очах уже не було сумніву. Лише холод.
— Савченко.
Десь на іншому кінці міста Лілія повільно прийшла до тями.
Голова боліла, повітря було холодним.
Вона відкрила очі.
Навколо — темне приміщення. Схоже на склад.
Світло лампи падало зверху, залишаючи кути в тіні.
І хтось сидів навпроти. Чоловік повільно підвівся. Високий, спокійний.
Він зробив кілька кроків ближче.
— Нарешті — сказав він.
Лілія дивилася прямо на нього.
— Савченко.
Він ледь усміхнувся.
— Приємно познайомитися.
Вона мовчала.
— Ви створили мені багато проблем, Ліліє — продовжив він.
— Значить, я роблю щось правильно.
На мить у його очах з’явилася холодна іскра.
Але потім він знову усміхнувся.
— Не хвилюйтеся.
Він зупинився зовсім поруч.
— Ви тут не для того, щоб померти.
Вона повільно вдихнула.
— А для чого?
Савченко нахилив голову.
— Щоб Роман нарешті зробив правильний вибір.
І тепер гра переходила на зовсім інший рівень.
Бо цього разу ставка була не бізнес. І навіть не влада. А життя.