ЧАСТИНА 16

Нічне повітря на околиці міста було прохолодним.
Старий паркінг виглядав майже покинутим: кілька ліхтарів мерехтіли, кидаючи жовте світло на потрісканий асфальт. Тіні від будівель лягали довгими темними смугами.
У машині за кілька десятків метрів сиділи Роман і Лілія.
На планшеті перед ними було видно зображення з камер спостереження.
Артем стояв біля входу в прохід між будівлями. Він постійно озирався, ніби перевіряючи, чи немає поруч зайвих очей.
— Він нервує — тихо сказала Лілія.
— Бо знає, що робить щось не те — відповів Роман.
Минуло ще кілька хвилин. Потім на дорозі з’явилася темна машина.
Вона зупинилася неподалік від Артема.
Двері повільно відчинилися. З машини вийшов чоловік у темному пальті.
Він підійшов ближче.
Артем зробив крок назустріч.
— Ну? — тихо сказав незнайомець.
— Він у них — відповів Артем.
— Точно?
— Роман сказав, що сервер у їхньому архіві. Завтра передадуть поліції.
Чоловік трохи подумав.
— Значить, треба забрати його сьогодні.
Артем кивнув.
— Я можу провести вас у будівлю.
У машині Роман повільно стиснув щелепи.
— Отже, це правда — тихо сказав він.
Лілія мовчала. Але в її грудях з’явилося дивне відчуття.
Щось тут було не так. Занадто просто.
— Зачекай… — тихо сказала вона.
Роман подивився на неї.
— Що?
— Він говорить так, ніби впевнений, що сервер там.
— Бо ми самі йому це сказали.
— Так.
Вона нахилилася ближче до екрана.
Артем раптом озирнувся. Дуже уважно. Занадто уважно.
— Романе… — тихо сказала Лілія.
— Що?
— Він перевіряє.
І в ту ж секунду Артем зробив те, чого ніхто не очікував.
Він різко відступив назад.
Подивився на чоловіка перед собою.
— Це пастка — тихо сказав він.
І кинувся бігти.
— Чорт! — різко сказав Роман.
Двері машини відчинилися.
— Він тікає! — почувся голос у рації.
Артем вже біг через паркінг, швидко зникаючи між темними будівлями.
— За ним! — наказав Роман.
Двоє чоловіків побігли навздогін.
Ліхтарі освітлювали асфальт уривками, і тіні рухалися разом із ними.
Артем біг швидко. Занадто швидко.
Він добре знав, як працюють люди Романа.
Знав, де вони можуть стояти, знав, як уникнути їх.
— Він знає територію — сказала Лілія.
— Так.
На планшеті миготіли камери.
Один поворот. Другий.
Артем перестрибнув через металеву огорожу і побіг у вузький провулок.
— Ліворуч! — сказав один із людей у рацію.
Кроки глухо лунали між стінами.
Але раптом звук зник.
— Де він? — пролунало в рації.
Тиша.
— Я його втратив.
Роман різко вийшов із машини.
— Перевірте всі виїзди!
Через хвилину один із людей підбіг до провулку.
— Тут!
На асфальті лежала куртка.
Але Артема не було. Він зник. Наче розчинився в темряві.
Через десять хвилин Роман стояв посеред паркінгу.
Його люди прочісували територію.
Марно.
— Він знав — тихо сказала Лілія, підходячи ближче.
— Так.
— Але звідки?
Роман мовчав.
Це означало лише одне. Артем здогадався.
Або… Хтось попередив його.
Роман підняв куртку з асфальту. І раптом із кишені випав телефон.
Він нахилився і підняв його. Екран був розбитий, але ще працював.
На ньому світилася одна відкрита розмова.
Останнє повідомлення було відправлене кілька хвилин тому.
Лілія нахилилася ближче.
І прочитала.
"Вони знають. Йду до плану Б."
Вона повільно видихнула.
— Савченко вже знає.
Роман повільно підняв погляд.
— Тоді тепер він почне діяти швидше.
І значно жорсткіше.
Бо коли шпигун викритий… Починається справжня війна.