ЧАСТИНА 14

Вечір був тихим. Занадто тихим.
Лілія сиділа за столом у кабінеті Романа, розклавши перед собою документи про ремонт складу річної давності.
— Камери зберігали записи на сервері? — запитала вона.
— Так. Локальний архів і резервна копія — відповів Роман. — Доступ мали лише технічний директор і служба безпеки.
— Скільки людей конкретно?
— Четверо.
Вона підняла на нього погляд.
— І ти довіряєш усім?
Він не відповів одразу. І це вже було відповіддю.
Наступного ранку вони зустрілися з керівником служби безпеки — Олегом. Чоловік років сорока, спокійний, врівноважений.
— Архів за той період ніхто не запитував — впевнено сказав він. — Доступ логуються.
— Покажіть логи — спокійно сказала Лілія.
Він трохи здивувався її тону, але відкрив систему. Список входів. Дати. Час. Вона переглядала мовчки. І раптом зупинилася.
— Ось.
Дата — два тижні тому. Вхід у старий архів. Обліковий запис: технічний адміністратор.
— Він зараз працює? — запитала вона.
Олег похитав головою.
— Ні. Звільнився місяць тому.
Тиша в кабінеті стала густою.
— Чому доступ не закрили? — голос Романа став холоднішим.
Олег поблід.
— Я… перевірю.
— Перевірте зараз.
Через кілька хвилин з’ясувалося: обліковий запис формально деактивований. Але не повністю видалений. І хтось скористався цим.
— IP-адреса? — запитала Лілія.
Олег відкрив журнал. Вона подивилася. І повільно вдихнула.
— Це не зовнішній доступ.
— Що це означає? — запитав Роман.
— Вхід здійснений з внутрішньої мережі.
Кабінет став абсолютно тихим.
— Тобто хтось був у будівлі — сказав Роман.
— Або підключився через локальний сервер — уточнила вона. — Але це не випадковий хакер.
Це хтось, хто мав фізичний доступ.
Роман повільно підійшов до вікна.
— Скільки людей мають доступ до серверної?
— Ключі — у трьох — відповів Олег. — Я. Технічний директор. І… ваш заступник.
Пауза.
— Артем — тихо сказав Роман.
Лілія помітила, як змінилося його обличчя. Не гнів. Не паніка. Розчарування.
— Ви впевнені? — спитала вона тихо.
— Він зі мною десять років.
— Це не аргумент — спокійно відповіла вона.
Через годину вони переглянули записи з камер у коридорі біля серверної. Кадр був чіткий. Пізній вечір. Порожній офіс.
І за кілька хвилин до входу в систему — в кадрі з’являється Артем. Він озирається. І заходить до серверної. Один. Без пояснень, без запиту.
— Можливо, технічна перевірка — тихо сказав Олег.
— О десятій вечора? — холодно відповів Роман.
Кадр закінчився. Він вийшов через двадцять хвилин. Саме в той проміжок, коли зафіксований доступ до архіву.
У кабінеті повисла важка тиша.
— Якщо це він — тихо сказала Лілія — то Савченко не просто маніпулює ззовні. Він має людину всередині.
Роман дивився на екран довше, ніж потрібно.
— Я поговорю з ним — сказав він.
— Ні — різко відповіла вона.
Він повернувся до неї.
— Чому?
— Бо якщо він працює на Савченка, ти тільки сполохаєш його. І ми втратимо шанс вийти на джерело.
Пауза.
— Нам потрібен доказ. Не підозра.
Він повільно кивнув.
— Тоді гратимемо обережно.
А десь у місті Савченко вже чекав. Бо зрада — це найефективніша зброя. І якщо Артем справді його людина… То наступний удар буде точним.