ЧАСТИНА 13

Минуло три дні. Три дні тиші, яка була гіршою за будь-яку стрілянину.
Поліція офіційно не висувала обвинувачень, але Романа викликали на допити щодня. Питання повторювалися. Формулювання змінювалися. Суть — ні.
«Чому ви були там?»  «Чому склад орендує ваша компанія?»  «Чому ваша охорона була озброєна?»
Лілія бачила, як це поступово стискає простір навколо нього. Він не показував втоми. Але вона її помічала.
Того ранку її викликали окремо.
Кабінет був інший. Старший слідчий. Спокійний, уважний погляд. На столі лежала папка.
— Нам передали нові матеріали, — сказав він.
— Від кого?
— Анонімно.
Лілія відчула, як всередині щось похололо.
Слідчий розгорнув папку і підсунув до неї фотографію. На ній — Роман.
Дата — за день до викрадення. Місце — той самий склад. Він розмовляє з одним із людей Савченка.
Ще фото. Передача конверта. Ракурс з камери спостереження.
— Це монтаж, — одразу сказала Лілія.
— Можливо, — рівно відповів слідчий. — Але це ще не все.
Він увімкнув ноутбук.
Відео. На ньому Роман стоїть у тому ж приміщенні. Голос — його. Чіткий. «Нам потрібен конфлікт. Інакше він не зникне.»
Запис обривається.
Серце Лілії вдарилося сильніше. Вона знала цей склад. Знала той кут. Але щось було не так.
— Повний файл є? — спитала вона.
— Ні. Нам передали лише фрагмент.
І це було занадто зручно.
Коли вона вийшла з відділку, Роман уже чекав.
— Вони відкриють справу, — сказав Роман, дивлячись у вікно.
— Можливо, — відповіла Лілія тихо. — Але не з цим відео.
Він повернувся до неї.
— Ти щось побачила?
Вона кивнула.
— Коли вони показували запис, я звернула увагу на одну деталь.
— Яку?
Вона зробила паузу, згадуючи кадр у пам’яті.
— Балки під стелею. На відео вони темні. Старі. З іржею.
Він насупився.
— Після ремонту їх замінили. Рік тому.
— Саме так.
Тиша.
— Коли ви востаннє були в тому складі до цієї ночі?
— Понад рік тому. До конфлікту з Савченком.
Вона повільно кивнула.
— Отже, або відео старе… або його змонтували.
Він підійшов ближче.
— Вони показували повний запис?
— Ні. Лише фрагмент. Без початку і без кінця.
— І ти впевнена?
— Я запам’ятовую деталі, Романе. Це професійне.
Вона підняла на нього погляд.
— Там ще був звук. Ледь чутний металевий скрип. Але після ремонту двері замінили. Старі не скрипіли так.
Його очі стали темнішими.
— Тобто…
— Або хтось взяв старий архівний запис і вирізав фразу. Або хтось відтворив фон. Але в будь-якому випадку — це не цілісний доказ.
Він мовчав кілька секунд.
— Якщо ти права, це означає, що хтось має доступ до старих камер.
— І до твоїх записів.
І це вже було небезпечно.
Наступного дня Лілія повернулася до слідчого.
— Я хочу ще раз переглянути відео, — сказала вона спокійно.
— Навіщо?
— Я помітила невідповідність у конструкції приміщення.
Слідчий уважно подивився на неї, але все ж увімкнув запис. Вона дивилася уважно, не кліпаючи.
Стоп-кадр.
— Ось тут, — сказала вона. — Бачите балку? Її ремонтували рік тому. У мене є документи про ремонт.
Слідчий нахилився ближче.
— Ви впевнені?
— Абсолютно.
Він відкинувся на спинку стільця.
— Якщо це так, хтось намагається підкинути нам змонтований матеріал.
— Саме це я і кажу.
Він довго мовчав. І вперше в його погляді з’явився сумнів — не в Романі. А в доказах.
Коли Лілія вийшла з відділку, телефон задзвонив. Невідомий номер.
— Ви уважна, — знайомий голос. Савченко.
Вона не відповіла одразу.
— Вам не варто було поспішати з відео, — спокійно сказала вона.
Короткий сміх.
— Ви думаєте, це єдине?
І зв’язок обірвався. Вона повільно видихнула. Якщо перший «доказ» має тріщину — з’явиться другий. І цього разу він може бути небезпечнішим.