ЧАСТИНА 11

Двері складу відчинилися повільно.
Роман зайшов без поспіху. Кроки глухо відбивалися від бетонної підлоги. Його люди залишилися трохи позаду, не виступаючи вперед.
Савченко стояв біля металевих контейнерів, руки в кишенях пальта. Лілія — за кілька метрів від нього, під наглядом. Кілька секунд ніхто не говорив.
— Ти завжди приходиш сам, — спокійно сказав Савченко.
— Коли питання потрібно вирішити — так, — відповів Роман.
— Це вже не бізнес, — легка усмішка торкнулася обличчя Савченка. — Ти змінив правила.
— Ти перший їх порушив.
Пауза. Вітер з вулиці злегка колихнув незачинені двері.
— Я не хотів цієї війни, — продовжив Савченко. — Я хотів частку. Вплив. Місце поруч, а не за спиною.
— Ти отримав більше, ніж міг утримати.
Савченко перевів погляд на Лілію.
— Проблема не в грошах, Романе. Проблема в тому, що ти став передбачуваним.
Погляд Романа став жорсткішим.
— Відпусти її.
— А якщо я скажу, що вона — єдина причина, чому ти зараз не стріляєш?
Тиша розтягнулась.

Лілія сиділа і спостерігала не відводячи очей
— Це твоя остання можливість піти звідси живим, — тихо сказав Роман.
Савченко зітхнув.
— Ти завжди думаєш, що контролюєш фінал.
І саме в цю мить один із його людей нервово поворухнувся.
Занадто різко.
Постріл пролунав несподівано.
Ехо вибухнуло під дахом складу.
І все розсипалося.
Лілія пригнулася інстинктивно. Пил здійнявся з підлоги. Метал відбивав звук так, що здавалося — стріляють звідусіль.
Роман різко кинувся вперед.
— Лягай! — його голос перекрив шум.
Один із людей Савченка впав. Інші сховалися за контейнерами. Постріли відповідали з боку входу. Лілія повзла між металевими ящиками, намагаючись дістатися укриття. Куля вдарила в стовп поруч, обсипавши бетонну крихту.
Роман побачив це. І, ризикуючи, вийшов із прикриття. Він дістався до неї, схопив за плечі й притис до стіни за контейнером.
— Ти ціла?
Вона кивнула, важко дихаючи. Поруч знову пролунали постріли.
Савченко вже не посміхався. Контроль вислизав.
Один із його людей намагався обійти збоку — людина Романа встигла раніше. Короткий крик. Потім — сирени. Далекі, але швидко наближались.
Савченко різко подивився в бік виходу.
— Час.
Димова шашка впала на бетон. Сірий густий дим почав заповнювати склад. Роман інстинктивно прикрив Лілію собою.
— Не рухайся.
Кроки. Металеві двері. Глухий удар. Коли дим почав розсіюватися, Савченка вже не було. Залишилися лише поранені й розбитий простір. І усвідомлення, що це ще не кінець.
Лілія стояла, притиснувшись до стіни. Роман був поруч. Його рука все ще лежала на її плечі.
— Тепер це особисте — тихо сказав він.
— Воно давно таким стало — відповіла вона.
І цього разу він не заперечив.