ЧАСТИНА 10

Після втечі Савченка минуло лише три доби, але здавалося — тижні. Ніхто не знав, де він. Жодного дзвінка. Жодної вимоги. Лише відчуття, що за ними спостерігають. Роман посилив охорону.
— Ти не ходиш одна, — твердо сказав він.
— Я не під домашнім арештом, — спокійно відповіла Лілія.
— Поки що ні.
Вона не сперечалась. Бо розуміла: цього разу загроза реальна.
Проходить день
Ніч була холодною й тихою.
Такою тихою, що навіть кроки луною віддавалися між будівлями.
Лілія вийшла з офісу близько дев’ятої. Світло в більшості вікон уже згасло. Лише її кабінет світився найдовше — вона не помітила, як затрималась, перечитуючи документи по справі.
Телефон у руці показував відсутність мережі.
— Дивно… — прошепотіла вона, намагаючись оновити сигнал.
Вона озирнулася. Парковка була майже порожня. Ліхтарі кидали довгі тіні. Охоронець Романа мав стояти біля чорного седана.
Його не було.
Серце почало битися швидше — не панічно, а насторожено. І саме тоді за рогом будівлі повільно з’явився темний мікроавтобус. Без поспіху. Без різких рухів. Наче він тут випадково.
Лілія зробила крок назад. Інстинктивно.
Двері відчинилися не одразу. Спочатку — коротка пауза. Наче дають шанс піти.
А потім усе відбулося швидко, але не хаотично. Один чоловік підійшов збоку, другий — перекрив шлях до входу.
— Прошу без сцен — тихо сказав перший.
Вона вдарила сумкою. Спробувала вирватися. Її не били, не кричали.
Просто міцно тримали. Її посадили всередину.
Двері зачинилися з глухим звуком.
Мікроавтобус рушив.
Дорогою Лілія не заплющувала очей. Вона рахувала повороти. Запам’ятовувала звук мосту під колесами.
Вона знала — якщо з’явиться шанс, вона повинна розуміти, де знаходиться.
Ніхто в салоні не говорив. Лише двигун і рівне дихання водія.
Роман дізнався через кілька хвилин.
Охоронця знайшли біля парковки — оглушений, але живий.
— Камери? — коротко запитав Роман.
— Працюємо.
На моніторах з’явився темний мікроавтобус. Частково закритий номер. Чітко продуманий маршрут — промислова зона біля річки.
Роман мовчав. Його пальці повільно стиснулися в кулак.
— Це він.
І він не чекав.
Склад був старий. Металеві двері, запах пилу й холодного бетону. Лілію посадили на стілець посеред великого приміщення. Руки не зв’язали. Це було навіть гірше — означало, що вони впевнені у своїй перемозі.
Через кілька хвилин двері знову відчинились.
Савченко зайшов повільно. Ні поспіху. Ні злості. Лише впевненість.
— Добрий вечір, Ліліє.
Вона дивилася на нього прямо.
— Ви втекли з-під варти. Це відчай.
— Це необхідність, — спокійно відповів він.
Він пройшовся складом, ніби оглядав власну територію.
— Ви створили для мене проблеми. Роман — теж. Але проблема в тому, що він не мислить холодно, коли справа стосується вас.
— Ви переоцінюєте мою роль.
Савченко зупинився.
— Ні. Я спостерігав достатньо.
Він підійшов ближче, але не торкався її.
— Мені потрібно, щоб він прийшов сам. І щоб прийняв рішення не як бізнесмен.
А як чоловік.
Зовні пролунали далекі звуки шин по гравію. Один із людей Савченка насторожився.
— Машина.
Савченко ледь усміхнувся.
— Швидко.
Він подивився на Лілію.
— Зараз усе вирішиться.
Вона відчула, як повітря стало густішим.