ЧАСТИНА 9

Минув тиждень.
Тиждень, у якому здавалося, що все зависло між «вже сталося» і «ось-ось станеться».
Після подій у порту Савченка затримали. Не гучно, без камер і новин — тихо, через старі фінансові махінації. Формально — економічні порушення. Насправді — Роман хотів, щоб він посидів під наглядом, поки вони закриють усі його схеми.
— У СІЗО він безпечніший, ніж на волі, — сказав тоді Роман.
Лілія не була впевнена, що це правильне слово — «безпечніший».
Бо люди типу Савченка не чекають вироку. Вони готують хід.
На восьмий день новина прийшла о п’ятій ранку.
Роман прокинувся від короткого дзвінка.
— Він утік.
Тиша в спальні стала густою.
— Як? — голос Романа був спокійний. Занадто спокійний.
— Переведення між відділками. Машина зламалась. Засідка. Двоє охоронців у лікарні. Савченка немає.
Роман повільно сів на край ліжка.
Пастка.
Це було не спонтанно. Це планували.
Через годину Лілія вже знала.
Вона стояла біля вікна його квартири, тримаючи телефон у руці.
— Тобто він був у відділку. Під контролем. І просто… зник?
— Він не зник, — тихо відповів Роман, застібаючи сорочку. — Його забрали.
— Твої люди?
— Ні.
Вона повернулась до нього.
І вперше за весь час побачила в його очах не холод, а напруження.
— Значить, у нього залишились ресурси, — сказала вона. — Або хтось допоміг зсередини.
— Або і те, і інше.
Вже вдень місто зашепотіло.
Не офіційно. Не в новинах.
Але серед тих, хто знав — пішла хвиля: Савченко на свободі.
І тепер він не просто бізнес-конкурент.
Він людина, якій є що втрачати.
Перший знак з’явився ввечері.
До офісу Лілії принесли конверт без відправника.
Всередині — копія протоколу його затримання.
І одна коротка записка:
«Тепер правила інші.»
У Лілії похололи пальці.
Це означало лише одне.
Він знає, що вона причетна до розслідування.
Він знає, де її шукати.
Роман приїхав за п’ятнадцять хвилин.
— Тепер він діятиме обережно, — сказав він, коли вони залишились удвох. — Він не піде в лоб. Він битиме через тих, хто важливий.
— Тобто через мене, — спокійно сказала вона.
Він зробив крок ближче.
— Я не дозволю.
— Ти не зможеш контролювати все, Романе.
Їхні погляди зійшлися.
Між ними знову було те невимовне — напруга, що не зникала. Вони продовжували робити вигляд, що нічого не сталося тієї ночі. Але тепер загроза ззовні лише сильніше притискала їх одне до одного.
— Він хоче, щоб ми нервували, — тихо сказала Лілія. — Щоб ти зробив помилку.
— Я не зроблю.
— Усі роблять.
На секунду він ледь посміхнувся.
А десь у місті Савченко вже дивився на екран із фотографією Лілії.
Він не поспішав.
Втеча з відділку — лише початок.
Тепер він не під законом.
Тепер він — тінь.
І найнебезпечніше в тіні те, що ти ніколи не знаєш, коли вона опиниться за твоєю спиною.