ЧАСТИНА 8

Роман поїхав о 15:20.
Без охорони. Без супроводу. Тільки водій, якого він відправив назад за два квартали до порту.
Він знав правила таких зустрічей.
Старий порт Вердант-Сіті був майже порожнім у цей час. Іржаві крани, складські ангари, вітер із річки, що гнав пил уздовж бетону.
Він прийшов першим.
О 15:58 з іншого боку причалу з’явився знайомий силует.
Фінансовий директор.
Ігор Савченко.
Охайний костюм. Спокійний вираз обличчя. Людина, яка роками сиділа праворуч від Романа на нарадах.
— Ти швидко зреагував, — сказав Савченко, зупинившись за кілька метрів.
— Ти теж, — холодно відповів Роман.
Вітер шарпав їхні пальта.
— Навіщо? — запитав Роман прямо.
— Бізнес — це можливості, — спокійно сказав Савченко. — А ти занадто довго не залишав іншим простору.
— Тому ти вирішив створити його сам?
— Я вирішив не залишатися в тіні.
Роман зробив крок ближче.
— Ти використав її.
Савченко ледь усміхнувся.
— Я використав твою слабкість.
Тим часом за кількасот метрів, біля старого складу, зупинилося таксі.
Лілія вийшла, стискаючи телефон.
Вона знала, що він розсердиться.
Але вона також знала, що не може сидіти й чекати.
Вона обережно рушила вздовж стіни складу, намагаючись не шуміти.
І почула голоси.
Вона бачила їх здалеку — дві постаті біля води.
І саме в цей момент за її спиною пролунало:
— Не варто було приходити.

Вона різко обернулася.
Перед нею стояв чоловік у темній куртці — один із людей Савченка.
Не агресивний. Спокійний.
— Ви зробили помилку, — сказав він тихо.
Лілія зробила крок назад.
— З вами нічого не станеться, — відповів чоловік.
І раптом вона зрозуміла.
Її не збиралися чіпати.
Її збиралися використати.
Чоловік різко взяв її за руку й потягнув убік, у тінь складу.
Не боляче. Але достатньо, щоб вона не змогла вирватися.
— Тихо, — сказав він. — Стій тут
З іншого боку порту Савченко дістав телефон і показав екран Роману.
На екрані була камера в реальному часі.
Лілія. У тіні складу.
Роман завмер.
— Вона не послухала тебе, — сказав Савченко. — Це не моя провина.
Погляд Романа змінився.
Став небезпечним.
— Відпусти її, — сказав він тихо.
— Ми просто говоримо. Ніхто не постраждає. Якщо ти погодишся на мої умови.
— Які?
— Частина компанії. Офіційно. І ти виходиш із деяких напрямків бізнесу.
Роман мовчав.
Вітер посилився.
А за складом Лілія намагалася дотягнутися до телефону в кишені.
Чоловік помітив це.
— Не треба.
Але вона вже натиснула кнопку виклику.
Через пару хвилин пролунали сирени поліції, які приближались.
Бо Лілія, ще дорогою в таксі, відправила координати своїй колезі з фірми з коротким повідомленням:
«Якщо через годину не відповім — передай це куди потрібно.»
Савченко зблід.
— Ти привів їх?!
— Ні, — холодно відповів Роман. — Вона.
За кілька секунд люди Савченка розгубилися.
Той, що тримав Лілію, відпустив її.
Роман швидко рушив до складу.
— Ти в порядку? — коротко запитав він, схопивши її за плечі.
— Так.
Її голос тремтів, але вона трималася.
— Я казав не їхати, — сказав він жорстко.
— А я казала, що не тікатиму.
Сирени ставали ближчими.
Савченко вже відступав до машини.
І цього разу він програв.
Але гра ще не закінчилася.
Роман дивився на Лілію.
І розумів: тепер усе стало особистим.
Не через бізнес.
Через неї.